364. Василь Стус. Рассвет в окне тюремном задрожал

Рассвет в окне тюремном задрожал
сквозь мелкий дождь - невнятный, как и щебет
рассветных воробьев. И оборвался
непрочный сон мой. Холодом подуло,
будто дохнуло серое ничто.
И я проснулся вдруг. И стало ясно
и чисто стало на душе, покорной
недавним сновиденьям, что в кутках
все еще тонкую сучили пряжу.
Из неизвестности всплыванье в ночь
другого дня и зримое мельканье,
сбавленье лет, покорность черной воле,
все, что постигнуто, все эти сны,
смотрящиеся в тишину покоя,
как очевидцы… Мир не изменился.
И ты есть ты. И ты есть вечный ты,
переступивший жизнь, помолоделый
ствол вековой коленьев. И историй
неугомонное желанье жить,
что прорастет сквозь стены и сквозь звезды
и забытья и кары. Ты еси
еще живой, еще живей за смертью,
ведь ты есть раб. Ведь ты есть вечный раб.
А жизнь и смерть лежат на равновесных
спокойных чашах – только лишь дотронься –
куда захочешь – и волненье сердца
путь угадает – кверху или вниз.
И так мне стало радостно. Отрадно,
что день есть день. Он только прибывает
с водою вешней.  Где-то там бежит,
на холм взбираючись. Подымется, привстанет
и выстрелит в глаза тебе, как пламя,
и ослепит – как испокон веков,
и ты с ним вместе в вечность поплывешь.



В вікні тюремнім ранок забринів
крізь кволий дощ — непевний, як і співи
світанних горобців. І увірвався
непевний сон мій. Холодом війнуло,
немов дихнуло сіре небуття.
І я прокинувся. І стало ясно
і чисто стало на душі, покірній
недавнім сновидінням, що в кутках
іще тонку досновували пряжу.
Це виринання з безвісти у ніч
нового дня, видюще проминання,
збавляння літ, покора чорній волі,
цей доокруж збагненного, ці сни,
задивлені у витишений спокій,
за свідків стали... Світ бо не змінився,
і ти є ти. І ти є вічний ти,
древніший за життя, одмолоділий
старезний стовбур праколін. Історій
непогамовне прагнення живе,
що проросте й крізь мури і крізь зорі
і забуття й покари. Ти єси
іще живий, за смерть свою живіший,
бо раб єси. Бо вічний раб єси.
Життя і смерть лежать на рівновагих
спокійних шалях — тільки доторкнися —
куди захочеш — і неспокій серця
вгадає стежку — вгору ачи вниз.
І стало радісно мені. Відрадно,
що день є день. Він щойно прибуває
з весняною водою. Десь біжить
збираючись на пагорб. Підведеться
і встрелить в очі полум’ям ясним,
засліпить — так, як і годиться звіку,
і ти за ним у вічність попливеш.