. . .
Мiй хлопчику малесенький, мiй сину,
ти зрiс у тата й мами одинак.
Заграйте ж но, музики, веселину,
бо я в життi робила все не так.
Усi роки якусь колола скелю,
що розколоти так i не змогла.
Тобi лишила хату, як пустелю, -
без брата i родинного тепла.
А що тобi моє строкате слово?
Спiваю, наче птаха у сильцi,
i замiсть зерен – злежана полова,
i ключ вiд щастя заржавiв в руцi.
Але, мiй сину, щастя всiм не стане, -
воно таке повiтряно-крихке…
Життєвий потяг не спинить стоп-краном
й не загасить багаття палахке.
Потiчками рiку не затопити,
вона якраз повнiє вiд струмкiв.
Я можу тобi брата залишити –
то буде голос на паперi днiв.
Мiй хлопчику малесенький, мiй сину...
© Copyright: Валентина Степанишина, 2016
Свидетельство о публикации №116122110678
Свидетельство о публикации №116122110678
Рецензии