Пора, пора...

            ПОРА,  ПОРА

Засіли в пам'яті роки оті далекі,
Коли я був ще зовсім молодим.
Довірливо селилися  лелеки,
Солодким ще здававсь Вітчизни дим.

„Мабуть, пора...” – казав тоді мій дід
(У нескінченну він збиравсь дорогу)
І згадував увесь свій родовід.
Я ж намагавсь розважити старого:

„Про що це ви?! Чи так уже й пора?!
Ще й на рибалку ходите зі мною...”
Та, мабуть, вірна приказка стара:
„Для старості нема цінніш спокою.”

Пройшли роки. І ті сумні слова
Зболілу душу знову окропили:
„Пора й мені... І серце... Й голова...
Пора „додому” вже, синочку милий”.

Про намір свій, оте страшне „пора”,
За день до Небуття вона зізналась.
Не вірилось, що матінка стара...
Здогадувавсь, куди вона збиралась.

Ось і мої роки у ряд постали.
Нашіптують настирно :  „Так, пора...
Твої часи й для тебе вже настали,
Хоч поля  ти свого й не доорав...”

Мабуть, таки, й мені у путь далеку
Пора, бо вже не буду молодим...
Бо на розвалинах не селяться лелеки,
Й гіркий, мов терен, став Вітчизни дим.