минуле вилазить боком

Мені давно вже наплювати на битий посуд.
На скельця, дзверкала і решту дрібну і порожню.
Мені так все рівно на чийсь ще десь погляд, осуд.
Бо вмію блукати й рівнинами, й по бездорожжю.

Настільки давно все, що можна відбулось.
Що навіть ніде не пече, не дурманить, не мутить, не коле.
Прихованим маревом тихим минуле заснуло.
Минувши вокзали, й перони, пішло десь у чисте поле.

Майбутнє-вода. Бездонні глибини тунелів.
Парківки, баласти, контрасти, порти і затоки.
Крізь сотні годин, епізоди, хвилин паралелі.
Неначе Гольфстрім, крізь підводні камені й скелі.

Нас зносить скаженим життєвим потоком.

Часом минуле вилазить зненацька боком.

Постукає тихо в двері. десь вітром повіє осіннім.
Загляне у скважини і шпарини, немов ненароком.
Скаженим інсайтом, якимось раптовим прозрінням.
Невидимим голом, весняним березовим соком чи високосним роком.

Зійде як врожай. Як сонцестояння осіннє.