СПОВІДЬ
Вже доля жалібніш кидає,
Найглибші рани гоїть час.
Колиска спокою гойдає
На старість кожного із нас.
Бува ж, прийде лиха година,
І просипається в мені
Бездумний звір. Вмира людина...
І в тім невидимім вогні
Усе прекрасне й світле гине.
Спливає час і тане гнів.
Йде за хвилиною хвилина,
І знову в дивному вогні
Згорає звір. І знов людина
Стежиною крутою скаче
На неприрученім коні.
Сміється часом, часом – плаче,
Радіє, тужить, вболіва,
Примарливі плека надії.
Бо, все ж, не серцем голова,
А серце нею володіє.
Исповедь
© Copyright: Анатолий Грес 3, 2016
Свидетельство о публикации №116121105865
Свидетельство о публикации №116121105865
Рецензии