Иду к Тарасу

       ІДУ  ДО  ТАРАСА

Іду до твоєї, Тарасе, могили.
Несу свої квіти – надію і віру,
Щоб тут відшукати терпіння і сили
Людиною буть поміж мислячих звірів.

В часи лихоліття, свавілля і тиску
На тебе, Кобзарю, я щиро молився,
І біля підніжжя твого обеліску
Неначе з Славутича в спеку напився.

Спасибі тобі за гіркі твої муки,
За те, що ти ними у душу народу
Посіяв просту і безцінну науку –
Збирати каміння із свого городу.

Спасибі й уклін за твою „Катерину",
За „Думи” пекучі – згорьовані діти.
За „Гайдамаків", „Княжну" і „Причинну",
За слово правдиве, що зіркою світить.

Спасибі за кожен рядок „Заповіту",
Уклін за  свою – не позичену мову.
Бо ж нас, українців, як маку по світу,
Єднає невидиме слово любові.

Спасибі, що в довгі беззоряні ночі
З „похилим козаком” встаю я розкутий.
На світле й на чорне розплющую очі,
Вдивляюсь в минуле і бачу майбутнє.

Моя Україно! Небілена хато!
Надіюсь, зі стін твоїх виметем сміття.
І стане, Тарасе, держава багата,
Щаслива – у себе, відома – у світі.

Іду до могили на канівських схилах,
Несу в своїм серці надію і віру,
І як би того вороги не хотіли,
Я все ще надіюсь! Надіюсь і вірю!