Мене впізнають винятково батьки лиш і привиди.
Батьки – то за рисами. Привиди – то за душею.
З батьками я чемна, а привида прошу: «Виведи».
І він мене водить тією тонкою межею,
Де він – вже не він і де я – вже не я, де – зазоряно.
Де дихає тіло життям невимовним, піднесеним.
Де те, що за інших обставин каралось – не соромно.
Де я і насправді – частинка щасливого Всесвіту.
Не знаю, якими словами вгамуються пристрасті.
Та мріється слів, бо жінкам, як без слів, то не любиться...
І хочеться душу свою до краплиночки викласти
В долоні всевишні і знати, що щастя не згубиться...
Мене впiзнають винятково батьки лиш i привиди
© Copyright: Миклош Форма, 2016
Свидетельство о публикации №116121000792
Свидетельство о публикации №116121000792
Рецензии