361. Василь Стус. Я понимал, что мир меня дичится

Я понимал, что мир меня дичится,
Что в каждой вещи притаилась вещь
И по пятам блуждает. И не хочет
Мне образ свой правдивый показать:
Утрачено доверье к бытию,
Приязнь – меж человеками и миром.
Ведь неспроста же маленькие пташки
Шарахаются от меня. Сбегает рыба,
Лишь только стать людскую заприметит,
Цветы непрочной красотой своей
Желают от меня оборониться
(Остатки веры в то, что человек
Еще не совершенная скотина).
Я думал, что гармония миров
Не обошла людей, а только лишь
Назначила для смертных расстоянье: 
Границу их принадлежанья миру
Не перейди ее – и это всё.
Не мог такого я предположить:
Чтоб  мчался опрометью от меня весь мир,
Как будто от проказы. Чтоб и я
Смекнул бы все ж: последняя из далей
Меж миром и тобою - слишком близко,
Чтобы надежно уберечь живое,
Чтоб зло недостижимым стало. Боже,
Вселенский грех объял наши сердца.



Я знав, що світ ховається од мене,
що в кожній речі причаїлась річ
і назирцем блукає. І не хоче
мені свій вид правдивий одслонити,
бо втрачено довіру існування
і приязнь — між людиною і світом.
Бо ж недарма малесенькі пташки
мене сахаються, втікає риба,
допіру людську постать запримітить,
і квіти кволою красою хочуть
од мене захиститися (останній
маленький скалок віри, що людина
ще не доконана потвора). Все ж
я думав, що гармонія світів
не обійшла людини, а лише
для неї назначила відстань: ось
твоя межа належання до світу.
Її не переходь — ото і все.
Але такого я не сподівався:
щоб світ тікав од мене стрімголов,
мов од зачумленого. Щоб і я
збагнув нарешті: щонайдальша відстань
між світом і тобою — заблизька
для певності збереження живого,
що лихо стало недосяжне. Боже,
вселенський гріх людські обліг серця.

Спасибо Катерине Палачовой за помощь в работе над переводом,