Дети наши, дети...

               Діти наші, діти…
Діти наші, діти, мов з-під снігу квіти.
Тулитесь до неньки, поки ще малі.
Горнетесь до батька, поки ще безсилі.
Наче первоцвіти матінки-землі.

Діти наші, діти! Як вам не радіти?!
Та з доріг далеких як не виглядать?!
Аби захистити, душу вам зігріти
Ми готові, діти, серце вам віддать.

Та як розцвітете літнім буйно цвітом, --
Так воно ведеться вже спокон віків,--
Інколи, між іншим, у сирітськім світі,
У піснях згадаєте ви й своїх батьків.

Ой, як люблять діти до батьків летіти!
І невістка любить, любить донька й зять.
Поспішають діти доки родить жито,
Доки в батька й неньки є що з хати взять.

Діти, любі діти! Як вас зрозуміти?
Горнетесь близенько, як в лихій біді.
А у щасті й радості, як засохлі квіти,
Будяками колете ви своїх батьків.

Ніби й не чужі ви, ніби ж власні діти,
Та голками в серці -- діти-будяки.
Йдуть тоді в самотність, йдуть у сумносвіти,
Йдуть тоді у вічність від дітей батьки.

Ніби й не чужі ви, ніби ж наші діти,
І розумні ж ніби, ніби й не … вовки.
Та голками в серце колють своїх рідних
У зболілі душі діти-будяки.

Час настане, діти, будете старіти:
Не вернуть нічого з сивини років.
Може й захотіли б птахом прилетіти,
Та нема до кого! Та нема … батьків,