ЛЛ

1. Я зватиму Вас Аврора, бо Ви мій світанок,
і дня свого я не починаю без думки про Вас.
Елеонорою, бо Ви і є саме терпіння.
Салиха, бо немає нічого прекраснішого за Вашу милість.
Я кликатиму Вас, Шарлоттою,
бо ви були готові йти за мене заміж,
вже через 5 хвилин нашої зустрічі.
Гриневера, бо я беззбройний перед вашою красою.
Рапунцель, бо часами здається, що коси ваші не мають кінця.
Анастасія, бо спогади про Вас, повстають знову і знову.
О моя Аріанна, золото закуте у мрамор,
ще ніхто не піднімав мене так високо,
а за півгодини по тому, не кидав до вязниці
власних докору і сумління.

2. О, Ваша шкіра,то найсолодше,
чого коли-небудь торкались мої губи.
Ночі і дні дякую Небесам,
за той момент, коли поцілував
Вашу тендітну Руку.


3. Я вже так багато разів робив.
Приїжджав до Вашого міста,
котре колись було моїм, аби втамувати,
свій до Вас пил. Стояв поруч у натовпі,
обіймав Вас через бетонні стіни,
але й слова не говорив,
і підійти не вистачало сил.

4. Тільки тепер я усвідомлюю
наскільки зневажливо з Вами обійшовся.
Ще тиждень назад я шкодував,
що не поцілував Вас в губи,
а сьогодні ж, страшно уявити,
наскільки мені соромно,
за свою поведінку.
Адже хто я для Вас, волоцюга, пес,
жебрак, що приповз до Вас на колінах,
просити милості, а вже за секунду,
скориставшись Вашою добротою,
насмілився торкатись Вашого одягу,
що ганебно. Шкіри, що неприпустимо.
Дивитись Вам просто в очі, нахабство
якого світ не бачив.

5. Та Ви не прирікали мене на тортури.
А найлихіше, що я сам, завдавав собі болю.
І не мав до себе жалю.
Рвав на собі коси, колотив себе в груди,
морив себе голодом.
 Я намагався згадати,
коли я не подякував небесам за веселку,
коли я образив старого.
І не міг пригадати.
 
6. Тоді я почав судитися з природою.
Я просив вибачення у лопуха, котрий вирвав
аби сховати від Тебе свої сльози і обличчя.
Перепросив у бузини, за те що сказав, що квіти-діти її
ніколи не зрівняються з Твоєю красою.
І що Ти вродливіша за неї в сотні разів.
Я звинуватив маки і волошки,
за те що вони мовчали про мої почуття,
коли Ти проходила повз. Я обіцяв що не рватиму їх,
коли вони хоча б шептатимуть.

7. Я став на коліна перед дубом, 
і він став мене потішати,
схилив наді мною гілля,
обійняв мене як мати. І я побачив, як по його стовбуру,
за скрипом кори, потекли сльози.
Я розказував йому пошепки, як сильно мене любила мати,
і на що я був готовий, все що мав обміняти.
І він дрижав, він схлипував як малий,
а я не став його заспокоювати.
У мене вже не було сліз. Нічого не було.
Його сльози покрили мене, і стали наче моїм холодним потом.
Поруч пролітав вітер, і дражнячись відбиваючи
звуки від гілок, ехом повторював твоє імя.
Він голосно: -Грей!,-а я, пошепки: -Зоря.
Він знову: -Грей!, -а я, у відповідь: -Життя.
Він втретє, та я не міг відповісти, впав на траву.
Тоді дуб схопив вітер гіллям, і заховав мені його в груди.
І я ходив 9 днів, і нічого не їв, і нічого не бачив.

8. Я стверджував сам собі, що моя корона важча за твою.
Та до чого тут вага.
Я думав може причина в моїй крові, але зауважив, 
що і ти не подібна до своїх. О, бешкетнику, 
хто дав тобі дозвіл перетворювати в гармидер мою голову,
щоб я на старість віку почав писати, Листи Любові.
                З повагою, Бо.