То твій був голос...
Я ж його впізнаю
і серед тисяч!
Біла далечінь
дощем мене, весняного, вкриває,
щоб вберегти від заздроощів...
Поринь!
Не бійся йти до крапки на папері,
і там віддатись виру сподівань
на добрий час...
І серпень на Мадері...
І легкий усміх вицвілих прощань.
Дивись!
Це ж я качаю світ в долонях
під тихий джаз...
В сьогоднішніх сльозах
немає солі, - тільки папероні...
І притаманний відчаєві жах.
Та що тепер нам, зляканим, хотіти,
якщо зима вже стала на поріг?!
Любов - то смерть, якій приносять квіти
за щедрий вибір правильних доріг.
Сміливий крок - і сонце вже не сяє,
а лен блищить на чорних камінцях
твоєї мрії...
Вічності немає.
Хоча, немає, зрештою, й кінця...
Та голос був!
Закоханий й коханий,
що знову кликав душу на Синай,
де темна ніч лікує мої рани,
і віддаляє тихе "прощавай"...
Сенси життя
© Copyright: Александр Ноцкий, 2016
Свидетельство о публикации №116111903554
Свидетельство о публикации №116111903554
Рецензии