Сергей Есенин

                «Я иду долиной. На затылке кепи,
                в лайковой перчатке смуглая рука…»

Долиною йду. На потилиці кепі,
і в рукавичці із лайки смаглява рука.
І сяє так простір  рожевого степу,
синіє широка і тиха ріка.

Я -  хлопець легкий, то ж нічого не треба.
Ось тільки щоб пісня – для спраглого серця вода,
і щоб струменіла легка прохолода під небом,
і не згиналась щоб стать молода.

Піду за дорогу, піду під укоси -
хтозна мужиків скільки там і ошатних  баб!
Шепочуть щось граблі, насвистують коси ...
- Послухай, поет, ти слабкий, а чи ще не ослаб?

Миліше земля. В небо плавати досить.
Як доли ти любиш, так працю б любив.
Запал покажи, розмахнись на покосі.
Сільським чи не був, чи в селі ти не жив?

Перо - то не граблі, коса – це не ручка, -
та все ж і косою виводять рядки хоч куди.
Під сонцем весняним, під хмаркою-тучкою
читають їх люди роками і будуть читати завжди.

До біса! Знімаю костюм свій англійський.
Що ж, дайте косу, і я вам покажу -
чи вам не близький я, чи вам я не свійський,
і пам'яттю мого села я чи не дорожу?

Ніщо мені ями, безпечні купини.
Як добре косою в ранковий туман
писати прості трав'яні по долині,
рядки, щоб читали їх кінь і баран.

В рядках лине пісня, а ще моє слово.
В думках ні про кого, стою босоногим бузьком, *
і радий, - читати його може всяка корова,
і плату віддати ще теплим своїм молоком.


* - лелека