Петя Дубарова. Iди-но...

Петя Дубарова
Іди-но

До моря дотяглося голе літо.
На дні прибрало мертвий поріст вміло.
Пісок новий взялося розстелити,
де перламутри, наче діти, зріли.
І випростався сильною снагою
маяк  — немов наринуло бажання
ув оці, повнім світлою жагою...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І я стрибаю впевнено у хвилі.
Пливу — мені у морі вправно всюди.
Здається, в мене — чуюся на силі —
дельфіна рот і амфібійні груди.
Зелені кола блякнуть піді мною,
але живець мій вгору пнеться, грає.
Гуде мінорно пристань над водою.
З її артерій стрімко витікає
мазут — він море забира в тенета.
Плач, літо, бо сирітська доля в тебе!
Іди сюди, спасителю-поете,
перо і аркуш не бери, не треба!
(Як просто це: над аркушем ридати!)
Поквапся, брате! Нум, закриймо сміло
отруту і нечисту силу кляту,
яка людину щільно охопила!..

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
Ела сега

Нагази голо лятото в морето.
Изхвърли всички мъртви водорасли.
Разстла нов пясък в дъното, където
седефите като деца са расли.
Изопна фарът мъжкото си тяло
и някакво желание се пукна
в окото му от блясък натежало...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
С внезапен скок към дъното се мятам.
Гребат вода ръцете ми изкусни.
И сякаш дишам под водата
с амфибийни гърди, с делфински устни.
Под мен зелени кръгове светлеят,
но пулса ми нагоре се катери.
Пристанища в минор сиренно пеят.
От техните разтворени артерии
тече мазут, изтича смърт в морето.
Плачи ти, лято — бъдещо сираче!
Ела сега, спасителю поете,
не с лист и молив, не за да заплачем!
(Как лесно е да плачеш върху листа!)
Побързай, братко! Да заключим нека
отровата и силата нечиста,
която е обхванала човека!..