Снайпер

Ця тема хвилювала мене ще багато років  назад. Ще тоді, як я був зовсім молодим. Але мою свідомість формував комсомол, а пізніше – Комуністична партія. Вони з великою майстерністю могли зробити чорне білим і навпаки. Не всіх, але переважну більшість людей вони з такою ж майстерністю могли переконати, що це саме так. Я відношу себе до меншості, а сьогоднішнє життя підтверджує, що я в оцінках деяких, тяжких фактів нашого життя не помилявся. Жінка- снайпер. Жінка-вбивця. Це нонсенс, нісенітниця, безглуздість, абсурд з якими моя свідомість ніколи не мирилась і не змириться до самої смерті. Мужчина-вбивця в ролі захисника Батьківщини чи громадського спокою, чи свого життя – з цим ще з натягом якось можна змиритись. Але в цій ролі жінка-вбивця в моїй свідомості ніколи не виправдається.

                СНАЙПЕР

Я   якось    осіннього,  теплого   дня,
Працював з задоволенням у своєму  саду.
У  плузі  був  запряжений  замість  коня,
Втомився, думав ще трішечки і вже упаду.
Але,  що   зробиш  –  життя   в  нас  таке,
Орати не будеш,  то  їсти  ніхто  не  дасть.
Сонце сідало, повітря неначе вино  п’янке,
Але  вірилось - трудящому   Бог  воздасть.
Після  саду, на  черзі  ще  моральна  робота,
Я приїхав і до комп’ютера – в державі  війна.
Ось яка  на сьогодні чорна і страшна гризота,
Ось на екрані безвинно убитих  людей  імена.
Дивлюсь в Іловайську російські брати,
В  залізний  котел  українців  взяли.
Стріляли  і   вішали   неначе   кати,
А  хто   не здавався  того  розп’яли!
А  ось  у  Широкіно    все   розбомбили,
Будинки і школи, дитсадки  та   лікарні!
А  те  що  не  рушилось,  те  підпалили,
Вбивали брати-бандити неначе безкарні!
Як від новин не рвалась  на  частки  душа,
Але втома змагала і я сидячи майже  спав.
Дівчина-снайпер Сатану роботою  потіша,
Та я вже  у сні по хмарах на  небі ступав.
Мені  марилось, що я перевтілився в жінку,
Що в темряві крався в  густому  чагарнику.
В руках я тримав сучасну  супер-гвинтівку,
І ось я на високому дереві, вже  в  тайнику.
Я   неначе   десь   збоку  на  себе дивився,
Не може такого бути – я, та в жіночому тілі!
Взявся  за  груди  –  жіночі  і я розгубився,
За  боки  взявся,  а  вони   такі  пишнотілі!
Та  більше  всього  мене  здивувало,
Що в серці моєму та в  моїй  голові.
Ніколи в житті чорних дум не бувало,
І радість для мене  - це  люди живі!
А  зараз  в моїй  напівсонній  свідомості,
Марилось  щось   смертельно     страшне!
Вбивати людей бажалось до непритомності,
А горе здавалось таке приємне та запашне!
І ось я вже в тайнику і дивлюся  в  приціл,
Такий, що показує все в безпросвітній ночі.
Ой, щось заблищало – вода, вікно, частокіл,
І  наче тяжко несе когось хтось на  плечі.
                А  в  мене азарт  вже, неначе в  мисливця,
                Так, так – нехай обернеться до мене лицем!
                Мені зовсім байдуже,  що  я  жінка-вбивця,
                Я   так   полюбляю    пригощати   свинцем!
Я   бачу    в  прицілі – двох  у військовій  формі,
Цілюсь    в   голову   тому  якого  тяжко  несуть.
Клац  курком,  все,  кінець  –  справа   в  нормі,
Другому кулю в шию – вже їх тепер не спасуть!
А  Сатана неначе  десь наді мною,
Нашіптує в  вуха – добре працюєш.
Я нагородою наділю тебе неземною,
З нею ти  поспіваєш  тапотанцюєш.
Щось  у  свідомості  моїй  заятрилось,
Якась  недовіра  до  Біса  та  Сатани.
І   щось   страшенне  знову  марилось,
Неначе смокчуть з мене кров таргани.
Зусиллям   волі   душа   моя  піднялася,
Та з жагою покинула тіло дівчини-вбивці.
В небо, до  Бога душа  моя,  вознеслася,
Туди     де    мешкають   душі-щасливці.
На якусь мить сон тяжко мене покинув,
І здушили питання нелегкі  до  дівчини!
Та крик до неї  наче  в пекло  поринув,
Що зробило  схожою   тебе  до  тварини?
Адже Бог дав тобі  щастя  велике,
                Людям  на  світ  життя  дарувати!
                Звідки ж бажання з’явилося дике,
                Сіяти смерть, нищити та вбивати!
Адже жінка – це радість, весна та кохання,
Жінка  –  це  сонце,  сміх   та   весілля!
Жінка   –   удачі,    добра    сподівання,
Жінка  –  це  квітів,  та  літа  привілля!
Яку ж немислиму  ціну  треба  просити,
Щоб все це продати – отримати смерть?
Не  краще   було  б  отрути  вкусити,
Щоб не  пустити   життя   шкереберть?
Що розкажеш ти потім своїм малюкам,
А що друзям своїм ти  будеш  брехати?
Як ти в очі будеш  дивитись  батькам,
Як повітря земне ти  зможеш  вдихати?
Розкажеш як без Божого суду сама судила,
Та присудила до смерті пів-сотні  людей?
Розкажеш як з  Сатаною  по лісу блудила,
І вбивала чоловіків, жінок і навіть дітей?
Будеш   розповідати як дивилась в приціл
Та  бачила  в  ньому  молоду  медсестру?
Бачила  як голова її розлетілась навпіл,
А потім ти пила самогон та курила махру?
                А   як  будеш  жити,  спати, сміятись,
                Як   будеш    совість  свою  шанувати?
                Як будеш ходити по світу і не боятись,
                Адже душі вбитих теж можуть вбивати?
Що, скажеш, що боронила свою Батьківщину,
Скажеш,  що   вбивала   ворогів  в  АТО?
Скажеш, що  заробляла  якусь  копійчину,
Купила   хліба, будинок, пальто та авто?
                А, що продала, що втоптала під ноги,
                Совість  свою,  весну,  та  кохання?
                А  скільки  принесла біди та тривоги,
                Скільки нещастя, сліз та страждання?
Я прокинувся, наді мною образ Ісуса Христа,
Боже   пробач,   прости   мене   грішного!
Я благаю тебе  –  збудуй на  землі  моста,
Моста в головах жінок, безсмертного, вічного!
Такого,   щоб   жінка   в  земному  житті,
Його ніколи, нізащо  не  змогла,  перейти!
Навіть, якщо райські яблука за ним золоті,
Не   дай   її,   Боже,  міст  цей  пройти!
А ще  прошу,  Боже,  якщо  ти  дав   волю,
Жити  людям  на  світі, як   вони  хочуть!
То  ж   позбав  людей   нестерпного  болю,
Захисти від скверни, чуєш чорти регочуть!
Захисти  жінок  на Землі від лабет Сатани,
Ти  ж  нам, мужчинам,  додаси  цим  щастя!
Боже,  позбав наших дівчат будь якої війни,
Ми віримо в Тебе,  дай  їм  свого  Причастя!

              12 лютого  2016 року       Григорій   Трудний