П кантна байка

                ПІКАНТНА БАЙКА

Бог  створив людину та пустив по  світу,
                Волю   дав  і розум,  сонце та   освіту.
                Все  Бог  дав  людині  для  її   почину,
                Жінку  створив  гарну, сильного мужчину.
   Якось людські органи зібрались на  нараду,
   Яке   місце  кому   в  тілі і  яку посаду.
   Хто  людиною   в  житті   буде   керувати,
   Хто свідомість та здоров’я буде вартувати.
        Мозок вимовив: «Шановні, що  незрозуміло?
        Керувати   буду  я - вести людське  тіло».
        Адже я знаходжус в тілі – зверху,в голові,
        Всі  команди для вас всіх тільки  мозкові.
   Серце  вигукнуло:  «Ні, дайте мені  вести,
   Я  мотор, а  без мотору – тіло не завести.
   Якщо я не заведусь, то вам  всім пропасти,
   Навіть, якщо  я охляну, то всім занепасти.
       Руки вдарили по столу: «Що ви без нас варті?
       Ви  б   загинули  без рук  на  самому  старті.
       Заробляєм   ми  на  хліб, та всіх вас  годуєм,
       Ми  щасливе  майбуття  для  всіх вас  будуєм».
   Ноги   виструнчились  враз  і всім  заявили:
   «Не хваліться,бо без нас, щоб ви всі робили?
   Адже  ми   вас  всіх  укупі носим  по  Землі,
   Вас  усіх,  якби  не ми - стерли  б  мозолі».
      Дійшла  черга  і  взяв  слово дітородний  член:
      «Не  хвалюсь  я,  що  я   в тілі  наче  феномен.
      Але всіх вас разом з тілом - без мене б не було,
      На Землі б без  мене  все -  бур’яном  поросло».
   «Все,  що  ви сказали тут,  друзі - недоречно,
   Керувати    буду   я   і   це    беззаперечно.
   Не товчіть тут свою правду, наче воду в ступі»,
   Обізвався десь  тихенько  кволий  отвір в дупі.
      Ха-ха-ха – розлігся  в тілі гомеричний  сміх,
      Сміх  трусив  всі  органи  з  голови  до  ніг.
      Всі  сміялись  з  отвору та  з  його  бажання,
      І   ніхто   не  думав  про  якісь  страждання.
   Отвір сміх почув цей  і  дуже   розізлився,
   Та образився  на всіх - взяв  і  затулився.
   І  сказав  неголосно – я  вам  всім докажу,
   Хто тут правий, я чи ви – скоро  я  покажу.
      День   проходить,  другий,  третій   наступає,
      Тіло   все  від  болю,   від страху  потерпає.
      Першим   здався  гордий,  вільний  джентльмен,
      Впав, як  гнила    гілка    дітородний   член.
   Легені   враз   зомліли   та стали задихатись,
   І  тихо  почали   з  життям  своїм  прощатись.
   Печінка  свіжу  кров  не   в змозі  виробляти,
   Язик замовк, а рот себе - не силах роззявляти.
      Ще трохи  щось  там  мозок   клітинами   ворушить,
      А  серце  вже  ось-ось  сморід  гнилий   задушить.
      Але  звертається  до  мозку серденько крізь силу,
      Скажи  найголовніший: «Навіщо  ж  нам  в  могилу?
   Вмикай свої нейрони, шукай для всіх спасіння,
   Проси  у  Бога  в небі на це  благословіння».
   Відповідає серцю мозок: «Не можу це  зробити,
   Десь встиг я розум свій в борделях розгубити.
      Речовини  не  вистачає – ні сірої, ні  білої,
      Нема  реакції  ні каплі,  навіть  запізнілої.
      Та вихід бачу непоганий - я  з  цієї  справи,
      Наш   отвір  в  дупі  –  хай   нами  править.
   Здаю  позицію  свою – так  хочу   жити,
   І   вас   я  закликаю – йому   служити.
   Вже скоро вибори – за нього  голосуйте,
   Живіть  собі  в  лайні  і не мудруйте».
      Мораль така в цієї байки, що мозку як нема,
      То  не  життя у органів, а смітник чи тюрма.
      Тому   шукайте   органи,  щоб  вести   тіло,
      Найрозумніший   мозок,  щоб  керував  уміло.
   Якщо такого не знайдете, то отвір буде правити,
   І вам довіку, до смерті  плечі  не  розправити.
           Без  отвору  також не можна і всі  це   знають,
   Але розумні люди тільки в дупі  його  тримають.


                24  серпня  2016 року Григорій  Трудний