357. Василь Стус. Пойти бы в лес стволы дерев жест

Пойти бы в лес – стволы дерев жестки,
Обветренны, шершавы и надежны,
И прикоснуться всей ладонью к хвое,
Отросшей без меня. И отыскать
Следы тропинок умершего мира
Меж давних тусклых голосов-личин.
Там, где гурьбой березки на холме
(Как средь зимы он лыжами исписан!)
Там, где юдоль оврагов и качанья
И святочных бесхитростных забав.
И повстречать тебя там – меж ветвей
Смущенную, красивую, младую
И всю в слезах. Из-за того, что вкруг
Уроды с недозволенным обличьем
Стоят и так безгубо что-то шепчут
И предвещают сумерки тоски.
Но как далёко – дальше смерти – лес,
Невыносимое и старое желанье
Не раз уж вскормленное, алчное желанье –
Себя не распознает меж личин,
Меж проб напрасных, каждая из них
Лишь обликом напоминает страсть,
Что руку протянула и конец
Свой предвкушает – раз, другой и третий,
Покуда не исчезнет, ведь напрасно
Мир познавать, что раньше сотворен,
Еще до встречи. Так что – берегись
Тех смертоносных встреч, они мгновенно
Швырнут тебя на путь самоизмен
И скажут: сгинь.  И снова – сгинь и сгинь
Чудовище в обличии запретном,
Исчезни – и спасешься. В срамоте
Допрежде смерти собственной.  Личины -
Вот та примета, крайняя черта,
Которой лучше не переступать,
Чтобы на веки вечные остаться
Собою и возвышенным, пребыть
В предбытии и в предначале проб
В недоноворождении. Напрасно.
Что это – полнота? Неверье? Роскошь?



Піти б у ліс, де стовбури шорсткі,
обвітрені, обшерхлі і незрадні,
і доторкнутися рукою глиці,
що відросла без мене. Віднайти
стежок забутих вимерлого світу
між давніх тьмяних голосів-подоб.
Туди, де гурт берізок на горбі
(яких там лижов пишуть середзимком!)
де паділ переярку і гойдання
святкових невибагливих бажань.
І там тебе зустріти — межи віт:
залякану і молоду і гарну
але в сльозах. Бо стали довкруги
потвори з забороненим обличчям
і так безгубо щось тобі шепочуть,
і провіщають присмерки журби.
Але далеко — далі смерти — ліс,
моє нестерпне і старе бажання
не раз згодовуване та голодне —
себе не розпізнає між подоб,
поміж намарних спроб, і кожна з них
скидається обличчям на воління,
що простягає руку і кінець
передчуває свій — і раз і вдруге,
допоки аж не зникне, бо дарма
спізнати світ, задуманий раніше,
іще до зустрічі. Отож — страшись
тих зустрічей нищівних, що одразу
навернуть на дорогу самозрад
і скажуть: згинь. І знову — згинь і згинь
потворо з забороненим обличчям,
почезни — і врятуєшся. В ганьбі
поперед смерти власної. Подоби —
ось та признака і остання грань,
котрої краще не переступати,
аби лишитися вовіки вік
собою і вивищеним, пробути
в переджитті, наприпочатку спроб
в недоновонародженні. Дарма.
Бо що це — надмір? Розкіш? Спроневіра?