Зрубавши паростки дитя!

Як час проникливо студений
Так зір нестерпний і стрімкий
Так погляд безмежний і близький
В житті втрачається буденний

Так швидко плине від нас час
Зрубавши паростки дитя
Живемо у світі тільки раз
Кому життя, кому й буття

Минулим вже не здивувати
І що ж тепер пора знайшла
Часи бездумності згадати
Вона прийшла, вона прийшла….

Очей зрадливість незбагненна
Втрачає радість і печаль
Душа болить, побита і злиденна
Вже не літає, а так жаль

От шкодувати не пора!
Загоїть рани вже не час
Хоч і маленька дітвора
Живем лиш раз, всього лиш раз..

Збагнути важко, дай повірить
Неначе вижатий лимон
У царстві гордості й зневіри
Залишив душу за бортом

Вона моя, така рідненька і безсила
За мене просить у життя
Як тільки сльози не зронила
Зрубавши паростки дитя

І не впізнаєш іноді ту душу
Яка вернеться, погуляв
Їй лиш відомо, що я мушу
Пройти крізь це, лише пройти мовляв

І буде нити по вік долі
Скулити й вірити в те «Я»
Чи у свободі, чий в неволі
Зрубавши паростки дитя