Петя Дубарова. Ходiм зi мною в Санта Крус

Петя Дубарова
Ходім зі мною в Санта Крус


Ходім, ходім зі мною в Санта Крус,
ми стрінемося там з тореадорами.
Покиньмо геть усе — кон-фу і блюз.
Тебе  я познайомлю з яснозорими

людьми Іспанії. За мною йди, ступай!
Арена ген розкинулась розпалена!
Вчуй, як хрипить, розірваний украй,
цей день, мов бик, якого списом звалено.

Гайда — уберемося я і ти,
сонця нас шалі ждуть із андалузами.
Хай гана йде собі під три чорти!
Геть кидай одяг весь свій — джинси з блузами!

Ходім. На власні очі вбачиш чар
і розкіш, що панує між іспанками,
гітар почуєш невгасимий жар,
незнаний і нечуваний слов’янками.

Іспанія — барвиста сторона,
тут перетнулись тисячі екваторів.
Іди скоріш — змішає нас вона
з завзятою юрбою «гладіаторів».

З тобою нум приборкаймо биків,
пливтиме крик звірячий над ареною,
і горді, незворушні до чуттів
юрми несамовитої, шаленої

туди, де золотий скипає жар,
ступаймо босі, як слов’янки звичкою
йдуть, несучи в собі чудовний чар,
із глеками за чистою водичкою.

Мовчатиме уражена юрма.
Зчаровані вогнем, що так оп’янює,
предстанемо пред очі тишкома
печальної, принишклої Іспанії.

Зоставимо їй світлий танець цей!
Зове Балкан — він наших серць сподар і є, —
там, де, здійнявши ніжних рук кільце,
нас нестинарка жде — моя Болгарія. 

(переклад з болгарської — Любов Цай) 

***

Оригинал:

Петя Дубарова
Ела да идем в Санта Крус

Ела, ела да идем в Санта Крус
сред знойните тела — тореадорите.
По дяволите и конг-фу, и блус.
Ела със мен, ще ти покажа хората

на пищната Испания. След мен!
В червената подкова на арената!
Чуй как хрипти разкъсания ден
като бика, издъхнал пред мишената.

Ела да тръгнем предрешени там,
сред бесните слънца и андалузите.
Ела! По дяволите твоя срам!
Захвърляй дрехите — и джинсите, и блузите!

Ела. Да видиш матовия чар
и гъвкавата пищност на испанките,
китарите и синята им жар,
несрещани в земите на славянките.

Испания — най-цветната страна,
пресечена от хиляди екватори.
Ела да смесим своите тела
с тълпа от разгневени «гладиатори».

Ела да укротим със теб бика,
преди да е издъхнал на арената,
и горди, несмутими от вика
на бясната тълпа, от кръв червената,

в средата върху тиха златна жар
да стъпим боси, както във Балканите
славянките — с небивал женски чар
са тръгвали със стомни към гераните.

Тълпата поразена ще мълчи
и в огъня, в жаравните сияния
ще стъпваме пред тъжните очи
на тъмната помръкнала Испания.

Да и оставим светлия си танц!
И тръгваме — зове Балканът стария, —
където нежно вдигнала ръце,
ни чака нестинарката България.

5 юни 1997 г.