Пам ять

Серед судимих в зоряній імлі,
серед усіх, що вже покинули планету,
нема прощення і до вічності білета,
для тих, кого не пам'ятають на землі.

Хай не забудемо усіх, хто жив,
хто нас торкнувся, коли вмер,
бо забуття - це друга смерть.
Хай не забудемо усіх, хто жив.

І хай ми не згадаємо негідника-мерця,
чиє життя було як цвях в розп`яття.
Бо забуття – це більше, ніж прокляття.
Це морок. І нема йому кінця.

- Леонід Завальнюк


Рецензии
Доброї пори дня, пане Петре!

Маючи таке резюме, Ви, напевно, образитеся на цей мій коментар, однак не можу оминути Вашої публікації і не висловити того, що хочу сказати. Погодьтеся, від того, що я б це не озвучила, нічого б не змінилося — я б інакше не думала. Отож, краще сказати чесно, аніж промовчати, правда? Завважу одразу, що дивилася відео передач з Вашою участю. Дякую, дійсно було цікаво і варто уваги.
Однак з перекладом не склалося. Переклад не еквіритмічний. Впізнати стиль, почерк Завальнюка по Вашому перекладові годі.

У Завальнюка:
Кто нас коснулся, умирая.
«Умирая» — «вмираючи», а не після того, як вмер.

Спонукальна частка «хай» вживається з дієсловами у третій осбі («хай не думає», «хай кажуть» і т.і.). В контексті вірша Завальнюка відчуваємо спонукання до спільної дії — недарма ж Ви тут абсолютно правильно вживаєте дієслова у першій особі множини («згадаємо», «забудемо», «збудуємо») — тут радше треба було в перекладі вжити частку «отож» або «тож».

Ще б хотіла сказати, що на цьому сайті усталилося, та би мовити, подавати тексти оригіналів, щоб можна було порівняти, краще відчути, чи ж вдалося перекладачеві перенести на зовсім інший мовний ґрунт творіння автора оригіналу.

Ось текст вірша «Пам’ять» Леоніда Завальнюка, опублікованого в журналі «Крещатик», №1(63), 2014

ПАМЯТЬ

Среди судимых в звездной мгле,
Средь всех, покинувших планету,
Лишь для того прощенья нету,
Кого не помнят на земле.

Да не забудем тех, кто жил,
Кто нас коснулся, умирая.
Забвенье –
Это смерть вторая.
Да не забудем тех, кто жил.

И да не вспомним подлеца,
Чья жизнь была как гвоздь в распятье.
Забвенье –
Больше чем проклятье.
То мрак.
И нет ему конца.

З повагою -

Любовь Цай   16.10.2016 14:14     Заявить о нарушении
І Вам добра! За оригінал текста Л. Завальнюка дякую. В мене є кілька його книжок, я знайомий з його сестрою. Ображатися мені годі, бо я не філолог, не лінгвіст та навіть не письменник. Та й часу вже нема на таке безплідне і руйнівне заняття, як образа.

А щодо поєтичного перекладу і як з ним боротись...

«Зійшов Дух Святий на апостолів і заговорили
вони різними мовами, а перехожі, з подивом
слухаючи невиразне багатоголосся,
думали, - перед ними ті, що напилися вина»
- з Діянь Апостолів, глава 2

Література - тонке мистецтво. Передача емоцій і настроїв словами складна, і робити це треба воістину віртуозно. Необхідно вмонтуватись в прокрустове ложе оригіналу, не спотворивши при цьому рідну мову.
Передати витонченість, відточеність, поетичність і барвистість оборотів на іншій мові взагалі можливо. Тільки найталановитіші філологи здатні на таку копітку роботу, і займає вона неймовірну кількість часу. Той, хто шикарно переводить вірші і прозу в незмінному стилі, зберігаючи манеру автора - справжній майстер слова!
Та переклад це відчуття, а не розуміння. Це не тільки лексична відповідність. Можна відтворити риму, смисл. Але як перекласти інтонацію, натяк, енергетику. Як перекласти невичерпність?!

Процес перекладу схожий на будівництво копії будинку. Є кольорові фотографії архітектурного, зовнішнього та внутрішнього вигляду оригінальної будівлі, але матеріал для будівництва копії дано інший. Завдання - відтворити точно таке ж, але з іншого матеріалу. Тобто у перекладача художнього твору є оригінал, і його завдання - відтворити копію оригіналу на іншій мові. Не перекласти, а саме відтворити новий твір, який буде тим більш схожим на оригінал, чим вище майстерність і талант перекладача.
І от перекладач напинає на автора саморобну маску і цю маску видає за його живе обличчя. Відображення особистості письменника в мові його творів називається його індивідуальним стилем, властивим йому одному. Спотворивши його стиль, ми тим самим спотворюємо його обличчя. Якщо за допомогою свого перекладу ми нав'яжемо йому свій власний стиль, ми перетворимо його автопортрет в автопортрет перекладача.
Літературний перекладач - раб сенсу, стилю і духу оригінального твору, але він абсолютно вільний у виборі слів рідної мови при роботі над перекладом твору. Окрім того, він не має права пожертвувати загальним змістом твору.
Врешті будинок побудовано. Новенький, ошатний, під кольоровою черепицею, з мереживними фіранками на вікнах і різьбленим палісадом. Око радіє. А душа чомусь мовчить. Як в тому анекдоті – «У продажу з`явились фальшиві ялинкові іграшки. Зовні нічим не відрізняються від справжніх, але радості від них ніякої»
Я не знаю, як можна говорити про переклад, коли ти ні автора не знаєш, ні часу дії. Не кажучи вже про те, що, перш за все, зрадник, ворог перекладача - словник. Як, наприклад, перекласти на китайську, - «…и нам сочувствие даётся, как нам даётся благодать» Тютчева?

Можна викласти на іншій мові ідею, але як передати насторожений шурхіт глухих приголосних у рядках Бальмонта, - «Полночной порою в болотной глуши чуть слышно, бесшумно, шуршат камыши».

Шевченка можна розповісти, - «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, плугатарі з плугами йдуть» Але як це перекласти на арабську?! Хоча б як факт.

Літературний переклад - справа, за своєю суттю, безглузда, марна і, як всякий замінник істини, навіть згубна. Згубна, в першу чергу, звичайно, для істини. Існує така екстремальна думка, що навіть самий кращий, професійний переклад містить не більш 30-50% оригінала. Тобто у сенсі «хто кого?» перемагає перекладач. Він – ворог письменника.

Як з цим боротись, мені невідомо. Як боротись з собою, теж.

Пекли зорю мадонни дві в ранковому труді,
- Стривай! - одна сказала і, о, чудо!
сказала інша в унісон їй, – Погоди!
І чиста даль, й життя без краю було й буде…
А серце - ах! - і народилось в грудях.

«Ты погоди!» ...
сплелись дві мови у життєвім лоні.
«Стривай» ...
одна глухіше все і далі у моїй судьбі,
і рідко-рідко я тепер «ладони» чи долоні
дитинства простягну тобі.

В годину ж згубну, просто неба
коли всі зорі - мимо рук,
коли від долі вже так мало треба,
кажу я, - Рух!, - і це не птиця Рух,
то - рух – «движение» Однаково!
І рухнула стіна! І я балакаю!

Ознобів шторм уже ущух.
Дивлюсь на тебе я, -
дзвенять зірниці. Стоптане життя,
та дух мій не оглух.
Все, все пройде, та збережеться. Досі
«стривай» - і «погоди» ...
«світанок» і «рассвет»...
«кохаю щиро» - і «люблю безмерно» ...
Покинути одне - як жити тілесам без нервів,
Забути інше - як не жити зовсім.

- Леонід Завальнюк

Вельми вдячний Вам за доброзичливий відгук!

Петр Скорук   16.10.2016 20:22   Заявить о нарушении
І я Вам дякую, пане Петре, за таку Вашу реакцію, за висловлену думку. Гадаю, що вона видасться цікавою не тільки нам із Вами - учасникам цього невеличкого діалогу, а й тим, хто зазирне сюди, зацікавившись насправді дуже важливою темою. Надто й Ви порушили у своїй відповіді дуже цікаві її аспекти.

Зичу Вам творчих успіхів і усіляких гараздів.

З повагою -

Любовь Цай   16.10.2016 20:30   Заявить о нарушении