Дотики

Нікому не вір.
Краще - просто до мене тулися...
Не так вже й багато ми випили, зрештою, мук.
Ти ж знаєш, як жив...
Як торкнувся до тебе колись я.
Ми ж ніц не змінились!
Хіба що - чутливістю рук...
Чутливістю рук...
Ну, можливо, ще досвідом сміху.
Звичайного сміху від болю минулих часів.
Тулися до мене, моя нерозгадана втіха,
Тулися...
Я вмію не чути дурних голосів...
Дурних голосів...
Іх, мабуть, вже ніхто не зупине.
І тільки для нас, безтурботних у вирі добра,
обідня веселка до неба вечірнього лине...
Тулися до мене!..
Нам щастя здобути пора...
Нам щастя здобути...
У битвах?..
В уривках?..
У списах?..
Звичайне життя вже не стане крутити цей світ
в бажанні здуріти...
Не бійся, кохана!
Тулися
до мене сьогодні...
Нас знову чекає політ...
Нас знову чекають!
І втомлені спогадом крила
торкнуться безхмарного неба і променів сну...
Тулися до мене!
Нам вистачить волі і сили,
щоб в жовтні знайти подаровану Богом весну.