Петя Дубарова. Розмова з вiдступцею роду

Петя Дубарова
Розмова з відступцею роду


Над літом, а ще й над Бургасом своїм
ти владна – так думаєш, сидячи з ним
за чашкою кави у тихім кафе.
З сумними думками про аутодафе

в тобі із вогнем виростає вина.
Ніч, начебто жінка смішлива, — вона
незримий палац зводить в небі святім —
для тебе й чужинця прекрасного дім.

Зеленого погляду ждеш тайкома.
Та з божою силою він перейма
і всю твою владу він нищить ураз
над літом і містом, що зветься Бургас.

Тебе огортає зворушливий блюз.
І руки здійма гордівник Санта Крус.
Ти бачиш красиві спітнілі тіла.
З нестримною силою бистра стріла

за мить блискавичну зринає, прудка,
і раптом із плоті живої бика
поллється червона дурманлива кров.
Роз’ятрений натовп ревітиме знов.

Себе уявляєш десь там серед них:
ти — між андалузців і сонць запальних.
І пишний палац ти руйнуєш притьмом.
І разом із гордим своїм чужаком

рушаєш туди — де чужа сторона,
і валиться, мовби розбита стіна,
Бургас твій і літо — усе задарма.
Слабка ти, бо влади і краплі нема, —

вільніш за повітря ти линеш удаль!
Снаги додала б я своєї  – не жаль!
Як хочу, щоб рук нестинарських кільце
провину б здійняло і з тьмавим лицем

спинилася б з жахом в гарячих очах,
в яких загніздився твій гріх і твій страх.
Я перед тобою постала б умить,
щоб сором не встиг твою волю зломить,

ми б перед чужинцем з тобою змогли —
удвох би розбитий палац підняли.
Тобі б від Бургаса свого віддала!
Та сорому тінь на лиці пролягла.

Здіймається морок, страшнючий такий,
у тебе жбурляє каміння, лихий.
А вікна шумливі —  тріпоче в них сміх,
в лице тобі кидають сивий твій гріх.

Біжиш, покидачи ночі і дні,
позаду — руїни, руїни сумні...
І місяць з холодним кинджалом зрина.
А ти все біжиш, ти самотня, одна.

Біжиш від в’язниці своєї журби,
своєї жахливої злої ганьби —
втрачаючи силу і віру чимраз,
втрачаючи літо і мертвий Бургас.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:


Петя Дубарова
Разговор с родоотстъпника


Ти сядаш при него със чувство на власт
над своето лято и своя Бургас
в сладкарница «Космос» пред чаша кафе.
А с мрачната властност на аутодафе

в теб клади извива ужасна вина.
С пенливия смях на щастлива жена
нощта ви издига невидим дворец —
на тебе и този красив чужденец. 

Ти чакаш да видиш зеления скок
на поглед. Но в него със сила на бог
той мигом удавя красивата власт 
над твоето лято и твоя Бургас.

Ти падаш в ръцете на нежния блус.
А вдига ръцете си горд Санта Крус.
Ти виждаш красивите потни тела.
И бясната сила на тази стрела,

която ще блесне, и само за миг
от живата плът на ревящия бик
ще бликне червена и дъхава кръв.
Тълпата реве, побесняла от стръв.

Ти виждаш и себе си някъде там –
сред бесни слънца, андалузи и плам.
И мигом разчупваш добрия дворец
на синята нощ. С твоя горд чужденец 

ти тръгваш към някаква чужда страна
и срутват се като разбита стена
и твоето лято, и твоят Бургас.
Ти, слаба, безсилна, без капчица власт,

по-празна от въздух поемаш натам!
Как искам от своята мощ да ти дам!
Как искам пред теб нестинарски ръце
да вдигне вината и с бледо лице

да спреш с разширени от ужас очи,
в които загнезден грехът ти мълчи. 
Как искам пред теб да изскоча сама, 
преди да те срине напълно срама,

и двете разбития нощен дворец
да вдигнем пред твоя красив чужденец.
Как искам от своя Бургас да ти дам!
Но блъска в лицето ти черния срам.

И вдига се мракът настръхнал, свиреп,
с ръцете си хвърля сив камък по теб. 
Прозорци, треперещи още от смях,
заплюват в лицето ти твоя сив грях.

Ти хукваш из някакви нощи и дни,
зад теб руини, руини, руини…
Над тебе луната със хлад на кама.
Ти бягаш, ти бягаш напълно сама. 

Ти бягаш от тъмния мрачен затвор
на своя ужасен, огромен позор —
загубила сили и своето аз,
без капчица лято, със мъртъв Бургас.

23 октомври 1977 г.