Зiйде росою, сонцем сплине

З твоїм приїздом горе днини...
Зійде росою,сонцем сплине.
Тай щастям сяде на стілець,
Злетить неначе горобець...

Та щебет буде що хвилини.
Засяють очі,біль мине...
Що пам'ятаєш ти мене.
І ніч цю будеш що години...

Плекать надію. Часом сплине.
Неначе світлом промайне.
Крізь мене соками сочиться,
Щоб разом бути...треба вчиться,

Повагу й щирість віддавать.
Прощать помилки,знати втрати.
Та вже ніколи не прохати...
Хто раз відмовив,та й прощать.

Бо часом треба розуміти,
Що не можливо все уміти.
Що не можливо усе знать.
Та все таки допомагати...

Людям потрібно ще стремиться,
Кохання краяти без болю.
Даючи в частку,-ніжність,долю.
І участь у житті приймать.

Кохання,-розум став слабким...
Віднині мало розуміє.
Цінити все таки уміє...
Та й благородний мабудь цим.

Бо віддає усю наснагу...
І має гордість та відвагу,
Здержати волю в кулаці.
Навіщо спогади оці?

Кохання! Лишенько,-кохання.
Моя ти пташко,роса рання.
Безпечний погляд,тихий плин,
Долі цієї цвіт,-полин.

КОВТОК ВОДИ,КАПЛЯ ЗОСТАННЯ!
 (Понкратова.О.В.)