Метро

Сніг лапатий,  підмоклий,
                як підошви мої,
Чвакіт шин,
     чвакіт кроків
           у повітрі висить;
Напівморок і дим —
             мій сліпий поводир,
Через площу
        крізь натовп
               мене проведи,
До метро
       ти мене доведи...
Місто надра свої
          відкриває мені —
Вхід в метро — букву "М"
   (аж від подиву зведені брови!) я
                розшифровую:
"Всяк, хто ввійде,
         облиште надію свою.
Ім'ярек
   Аліг'єрович
           Данте,
Рад вітати!"
Ескалатор,
    безногий Вергілію мій,
Ти крізь натовп,
      крізь землю
           мене проведи
Усіма дев'ятьма
         усе глибше
             і глибше
В підземелля міське —
  з підсвідомістю Харкова хай з'єднаюсь я,
                хай згадаю я...
Натовп суне назустріч,
         щохвилини вихоплюю
Із потоку облич, рук і ніг
                нову постать я:
Ближче, ближче,
       вже ось, уже поряд ти,
Незнайомцю, на мить
          ми з тобою віч-на-віч —
Не буваю з собою я ближче
            у дзеркалі навіть,
Навіть з власною тінню
          я ближче навряд чи буваю,
Та на мить це,
     на мить це,
            на мить...
Зблиск очей, губ загадка —
              й потилицю, спину,
Незнайомцю, твою
          я гублю назавжди;
Без кінця, без кінця,
                без упину.
Невблаганного натовпу
          ми протилежні потоки,
Нас розносять врізнобіч,
Ескалатори нас і вагони,
Невпізнанних, забутих,
                підхоплюють
І розносять,
       розносять
            врізнобіч,
                врізнобіч...
Так точнісінько
        пам’яті плин
           невблаганний вихоплює
Із минулого посмішку, губи, обличчя на мить —
І спиною повернуті знову,
               невпізнані знову
Із минулого тіні гублю я —
            вже не докричишся:
Ескалатори днів і
           вагони років
Нас розносять,
        розносять
             врізнобіч,
                врізнобіч...
Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:
Відкривають метро —
       оркестри, промови лунають,
Стрічка падає — диво! —
Місто надра свої,
         місто душу свою відкриває!..
Ох, яка молода і щаслива
У святковому гаморі натовпу
                мати —
У руки її затишку,
         як у гніздечку, тримати
Полохливе пташатко
          свого рученяти —
0 дитинства далекого
                свято,
Віра в казку, у те, що
                достатньо
                нам неба для всіх
  одного —
Не докричатися,
          не докричатись...
Мій вагон підійшов.
Цей останній,
        прощальний вагон,
Що давно в небуття відійшов,
Але знову
      і знову приходить,
Щоб мене
      відвезти на роботу,
Щоб мене
      привезти із роботи,
На роботу — з роботи,
       На роботу — з роботи...
Цей розмірений стукіт коліс,
               нескінченний тунель...
Ескалатор, безногий Вергілій,
Проведи з підземелля до неба мене —
Десь там небо було,
І на всіх одного
           вистачало
              нам неба цього,
А тепер там
        для кожного телеекран —
Не поділять ніяк
          між собою програм.
Нескінченний тунель,
         незліченні турботи:
На роботу — з роботи,
       На роботу — з роботи,
               На роботу — з роботи...