Лина Костенко. Отмыкаю рассвет я...

Отмыкаю рассвет я скрипичным ключом.
Ночь черна, в инкрустации нежностью.
Горизонт поднимает багряным плечом
день - как нотную запись вечности.
Что сегодня? Какой же весёлый фрагмент
из моей бесшабашной доли?
Улыбается правда глазами легенд
и свобода - глазами неволи.

Любовь бездонна - моя валторна.
Пути прощаний - первой скрипкой печали.
А серые будни будут бить, как в бубны.
Очень легко мне. И очень мне трудно.

Эволюция перьев гусиных.
Философий истрёпанный нимб.
Слово - имя мысли доныне,
ну а чаще- её псевдоним.

Так чего же ищу я и чем я жива?!
Многословен мир многолюдный.
Стихи, вы поэзия? Или только слова?
У грядущего слух абсолютный.

                ***
Відмикаю світанок скрипичним ключем.
Чорна ніч інкрустована ніжністю.
Горизонт піднімає багряним плечем
день - як нотну сторінку вічності.
Що сьогодні? Який веселий фрагмент
із моєї шаленої долі?
Усміхається правда очима легенд
і свобода - очима неволі.

Любов неповторна - моя валторна.
Шляхи прощальні - перша скрипка печалі.
А сірі будні будуть бити, як в бубни.
Дуже мені легко. Дуже менеі трудно.

Еволюція гусячих пер.
Філософій забрьоханий німб.
Слово - прізвище думки тепер,
а частіше - її псевдонім.

Так чого ж я шукаю і чим я живу?!
Велемовний світ велелюдний.
Ви поезія, вірші? Чи тільки слова?
У майбутнього слух абсолютний.