Невгамовна доленько моя,
Тихий шелест вікових беріз.
Що у непогоду знов стоять,
Всупереч вітрам і в дощі сліз.
Хвиля сонця щастя украде,
Цвіт пахучий,-полину-трави.
Вітер долі пригірстю кладе,
Відпускає,он її. Диви.
Глянь,хмарини стелять знов узор,
В нім сплелись,жевріють он листки.
І шумить...немов шумить мотор,
Падають незвіданні думки.
Чи то трата часу,-навмання.
Чи забуте,згаяне...на смак.
Все минає,знову все мина...
Зтерта.Зжита.Мов на четвертак.
(Понкратова.О.В.)
Невгамовна
© Copyright: Лена Грама, 2016
Свидетельство о публикации №116092303323
Свидетельство о публикации №116092303323
Рецензии