Мыкола Бажан. Пролог к воспоминаниям

На дне воспоминаний, словно в кратере,
Бушует пепел, воет тишина.
Прозрачные я вспомню руки матери.
Она живёт. Во мне живёт она.
Вот крикну, кажется, и напрягу мгновенье,
Воспоминаньям дам и вес и плоть, -
И с трепетом душа воспримет их явленье,
И будут жить в ней, властвовать, бороть.
И кажется, лишь повернёшь с дороги,
Пойдёшь тропой, знакомой исконИ, -
И вот прошедший век выходит из тени,
И всё вернётся на свои пороги.
Вот повернуть - и прошлое открыто,
По лестнице подняться в тишину,
Там вновь задеть поникшую струну
И слушать музыку , что сердцем не забыта.
О запахи примятых горьких трав,
И мгла, тонка, в тон серебристой грены,
И засыпает пруд, за длинный день устав,
И вскрик над ним, тот сладкий плач Шопена.
В воспоминания войти и наблуждаться впрок -
В наполненной органным гулом пуще,
Из памяти всё выбирая лучшее -
Соцветия любви и кружево дорог.

         Пролог до спогадів

У спогадів на дні, як в зяючому кратері,
Бушує попіл, виє тишина.
Я згадую прозорі руки матері.
Вона живе. В мені живе вона.
Здається, крикну, трохи мить напружу,
І знайдуть спогади вагу і плоть,
І ввійдуть владно й повноправно в душу,
Щоб жити там, хазяйнувать, бороть.
Здається, досить завернуть раптово,
Піти тропою топтаною вбік, -
І стане все на давнє місце знову,
З-за рогу вийде пережитий вік.
Здається, досить раптом завернути,
Піднятися по сходах в тишину,
Щоб знов торкнути порвану струну
І музику замовклу знов почути.
О пахощі гірких пом"ятих трав,
Імла тонка й срібляста, наче грена,
Сповитий зеленню, гниллям і млостю став
І зойк над ним, солодкий плач Шопена.
Ввійти у спогади і заблудитьсь в них -
В напрвненій органним шумом пущі,
У пам"яті збирати невсипущій
Шорсткі суцвіття й повіття доріг.