Стрибог

Я навіть вже й не мріяв досягти всієї величі
тієї гідності,
З якою височінь тополі
німому всемогуттю неба
Вклоняється з веління вітру,
Який впритул до скрадливого шелесту
нажаханого листя
Проносить усевладний подих із глибин землі
Аж до височини схиляння тополиного.
Я навіть вже й не думав піднестись до розуміння
Суті неуловимості й прозорості тієї сили,
З якою незмірний безлад простору поволі набрякає
Гнітючим клубочінням хмар,
Де в загадковій послідовності появи й зникнення
Скороминущих ликів якогось
   утаємниченого
  небом  
      божества
Ти тільки і встигаєш упіймати усепроникне відчутя,
Що єдиносталим у цім світі може бути
лише постійний плин —
Я вже і відчуття цього хотів якнайскоріш позбутися,
Аж поривання вітрового вибух підхопив
мої розхристані думки
І через карколомність загибелі
всіх однозначних істин
у буруванні хмар
Поніс за обрій у падіння
   на глибину взаємопоглинання
землі і неба в горизонті —
І вже нікуди я не міг подітися,
притиснутий до розуміння,
Що довічно небокрай триматиме мене
   на віддалі мого збентеженого погляду,
Втікаючи від мене зі швидкістю, з якою
Не встигаєш озирнутися назад, щоб уподібнитись
Тому, хто знов і знов так владно підштовхує тебе у спину
Віддавати крок за кроком свою самозакоханість
Покірному трави схилянню, де ієрогліфами
Загадкових тіней переплутані усі стежини сповідей
Про найкоротшу віддаль
між народженням і смертю —
           про життя...