Память

А я і досі пам‘ятаю смак поцілунків наших щирих,
Ті вечори – що  були разом…поряд…
І ту любов – що відпустили в вирій,
Не до весни…не вернеться ніколи…

Я вже нікого так не обіймаю,
Як обіймав тебе колись.
І наче, вчора, пам‘ятаю
Коли в коханні ми клялись.

Клялись, що одне одного кохаєм,
Що почуття не згаснуть в темноті.
Та що нас доля «розіграє»,
Хіба могли ми знать тоді?...

Невже у пам‘яті зітреться
Та неповторна, перша ніч удвох...
Всі валентинки в формі серця
Коли, ще тільки, починалася любов.

Хіба можливо все забути?
Твої ті руки, губи, очі.
Слова, що більше не почути…
Як не старався, та не хочу.

Так, бувають у кожного втрати.
Час – це завжди ліки найкращі.
Та скільки ж ще мені «лікуватись»?
Доки я буду ще все пам‘ятати?

Я, ненароком, роблю боляче іншим,
Не тому що черствий там в душі…
Просто, розумію зараз, все більше,
Що складно знову закохатись мені.

Кажуть: «Навчись людей відпускати»
Не тримати в собі спогади днів.
Й годі за спиною цю «валізу» тягати
Щоб із середини сам не "зітлів".

Звичайно, жити далі треба і варто.
Постійно носити посмішки маску.
Робиш вигляд, що на всіх наплювати,
Хоч серце тримати холодним так важко…