Нас мало вже - окрилених і юних
не згинувших у барахлі,
простих, закоханих безумно
в дитячу посмішку землі.
Ми тільки шурхіт в древніх парках,
птахи ми тільки, і живемо ми
у мерехтінні плям яскравих, з ранку
до ночі серед звуків дорогих.
Ми - мутний колір вже мигдальний,
ми тільки первозданний сніг,
тонкий відтінок і відгомін дальній, -
сюди прийшли в зловісний вік.
Навис він, грубий, віроломний,
та що нам грім його тривог?
Ми ж бо цнотливі і бездомні,
і з нами - зорі, вітер, Бог.
Володимир Набоков
© Copyright: Петр Скорук, 2016
Свидетельство о публикации №116082105400
Свидетельство о публикации №116082105400
Рецензии
