Павел Вольвач. И так было всегда...

                ***
И так было всегда: берега вдоль воды,
выше - тучи, дымы, но глаза возведи
иль закрой - всё равно - дух пропажи, беды
взор заполнит, забьёт альвеолы.
Голоса донесутся с долин и горы,
но про что ты и как с ними ни говори, -
остаётся всё так, как и есть до поры,
проступая смертельным глаголом.

Я вошёл сюда сам, а точней, завели
между стены, углы и слова из золы,
где была благодать, как пииты рекли,
но потом ведь зарезали брата.
Где большие и малые исчезают вдали,
но идут день за днём вдоль Днепра, как и шли,
а в душе у них дивно идут корабли
по реке, и струи их несут без возврата.

Тяжко дышится, где сквозь движение спин
проплывёт силуэт из мордовских глубин
и глядит наперёд на десятки колен:
там конвульсии схваток? агоний?
Что ж...И твердь - пусть обман, пусть и лица - то ложь
(будет так, как и есть, да и было всё то ж),
всё равно - это жизнь. Это правда как нож.
И плывут корабли...и проносятся кони...

Это жизнь. И надежда, чтоб дважды воскрес.
Я целую тебя под простором небес -
и, разнежившись, вечность меж тел наших здесь
уплотняется в миг без названья.
Дива нет, говорят... Усмехнись и молчи.
Эхо гула подземного слышно в ночи?
Или ангелов крылья? А может, шуршат
истребители-крылья в межзвёздном мерцанье.

                ***
І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий - все одно - дух пропажі й біди
зір заповнить, заб"є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним "ніколи".

Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по довічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені - зрада.

Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
що там - корчі перейм чи агоній?
Що ж...Хай  твердь ця - обман, хай обличчя ці - лож
(буде так, як і є, є отак, як було ж),
все одно - це життя. Жовте жевріння площ.
І на видицях - злитки червоні.

Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес -
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема...Посміхнись і мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.