Петя Дубарова. Небесна казка

Петя Дубарова
НЕБЕСНА КАЗКА


Високо, високо в далечному синьому небі не тільки мандрують теплі білі хмарки, не тільки виблискують ввечері тихі задумливі зорі. О, там зовсім не так тихо, як це бачиться з землі. Серед синіх небесних стежок здіймаються два чудові палаци. Одни з них — золотий і теплий, з тисячею світлих віконець. Але вони не зовсім такі, що ми звикли щодня бачити на землі. Зроблені вони начебто з прозорого золота і залежно від того, з якого боку на них дивитися, грають від солом’яно-жовтого до м’яко-кавового відтінку. Вони надають палацові казкового вигляду. Це і є дім Сонця. А другий — холодний, чорний, він не має жодного віконечка, але теж надзвичайно красивий. Наче якась чорна шовкова тканина набула чудернацьких форм і тільки чекає на тебе, щоб огорнути в своїх холодних покоях. Це дім Ночі. Тут, посред нас, йде поговір, що Сонце і Ніч були посварилися. О, аж ніяк! В небесному царстві всі живуть в мирі й любові. На небі живуть ще й дивакуваті істоти, схожі на людей. Тільки гарніші за них. Звуться вони амейли. Вони надзвичайно вродливі дівчата з прекрасними, синіми, як небо, очима і чорним, як ніч, волоссям. Кожна з них ховає в своєму серці  небесний чар.

Ось що сталося тисячу років тому. Вже тоді,  як і тепер, на небі жили чудесні амейли. Найменша з них була найвродливішою. Таїна, що вона її крила в своєму серці, була любов. Вона могла любити надзвичайно сильно — дужче за інших сестер. Варто зауважити, що амейли не мали права показуватися вдень на небі. І тому, щойно сонечко прочиняло двері свого палацу, вони спішили дістатися своїх домівок, зроблених з хмарок. А маленька амейла поривалася глянути  на землю вдень. Вона частенько сідала ввечері на котрусь з малих білих кмаринок і проносилася над притихлим містом. Гралась із зорями. Пестила їх пальчиками, а ті їй усміхалися. Дивилася згори, як унизу згасали вогник за вогником, і, ніколи не бачивши хат з віконечками, думала, що це такі самі дивовижні зорі, як і ті, що вгорі над нею. Але чому ці зорі згасали, щойно надходив пізній час, вона, хай хоч як би роздумувала, не могла збагнути. Часто з землі бачили її фігурку, але вона здавалася тінню від хмаринки. На землі навіть гадки не мали, що там, угорі, літає прекрасна небесна амейла і її сині очі пестять теплим блиском обриси темного міста. Так промайнуло багато років. Маленька амейла виросла і стала ще гарніша. День у день вона журилася щораз дужче. О, як жадала вона бодай на мить зазирнути вдень на землю. Хоча б на мить! Одного разу вона-таки не стерпіла. Тремтливими руками узяла ключа і обережно  відімкнула дверцята своєї хмаркової хатинки. Першої миті маленька амейла нічого не бачила, а коли очі їй призвичаїлись, вона була вражена красою, що відкрилася їй. Низько долу шуміли ліси, з бісерним дзвоном бігли річки, якісь їстоти, одягнені в строкату одіж, кудись спішили. «О, як хороше на Землі», — вигукнула небесна дівчина. І, заворожена земним світом, вона, не думаючи ні про що інше, піднялася на білу хмарину, зіщулилася так, щоб її не було видно, і попросила спустити її на землю. Вона понеслася в чудернацькому фотельчику долу. Згодом вона опустилася в одному прекрасному лісі.  О, яка вона була щаслива. Ніколи в небесному царстві вона не бачила таких дивних рік, такого буйного зела. Маленька амейла полюбила земний світ усією чистотою свого прекрасного серця. Найбільше вона полюбила мале сарненя, що першим трапилося їй в лісі. Цілісінький день вона гладила йому шорстку, а воно дивилося на неї своїми вологими оченятами. Коли над землею усміхнулася Ніч, дивна дівчинка збагнула, що має повертатися туди, на небо, але все тут так її вабило, що вона вирішила залишитися у лісі хоча б на одненьку ніч. І маленька амейла обняла ніжними рученятами тепле тільце сарняти і лишилася пильнувати. Тут її й заскочило перше сонячне проміння. Воно завдало їй багато болю. Дівчина мала попрощатися і відлетіти.  Але щойно вона сіла на хмаринку, почула тихі кроки. За ближнім кущем ховалася якась істота. Амейла не знала, що то була людина. Ця людина тримала у руці щось блискуче і стерегла сарну, що лишилася на галявині. Вже наступної миті тінь пролягла над серцем дивовижної дівчинки. Вона встигла плигнути перед самісінькою сарною точно у ту мить, коли пролунав страшний грім.  «О, прощавай, дивна дівчинко!» — прошепотів вітер. «Прощавай, прощавай», — нашіптували тихо дерева. «Прощавай!» — дзвеніла ріка.  Але дивина — тіло маленької амейли вмить стало легким, як повітря, і злетіло увись. З того часу одна дивовижна амейла зникла, але перед тим, як розсипалися зорі, там, у вишині, спалахувала чудесна зоря. Називають її Зоряниця. І ніхто з небесних жителів не знає, що це та сама прегарна маленька амейла, яка в ім’я своєї великої і прекрасної любові залишиться жити в безміррі блиском світлої зорі.


(переклад з болгарської — Любов Цай)


***

Оригинал:

Петя Дубарова
НЕБЕСНА ПРИКАЗКА


Високо, високо в далечното синьо небе на само се носят топли бели облаци, не само проблясват вечер тихи замислени звезди. О, там съвсем не е тихо, както изглежда от земята. Сред сини небесни пътечки се издигат два чудни палата. Единият е златен и топъл, с хиляди светли прозорци. Но те съвсем не приличат на тези, които ние виждаме всеки ден по земята. Направени са сякаш от прозрачно злато и в зависимост от коя страна ги гледаш, добиват от сламеножълт до мекокафеникъв оттенък. Те придават нещо приказно на палата. Това е домът на Слънецто. А другият е хладен, черен и няма нито един прозорец, но също е необикновено красив. Сякаш някаква черна коприна се е надиплила в странни форми и чака да се приближиш, за да те прегърне в хладните си покои. Това е домът на Нощта. Тук, сред нас, се говори, че Слънцето и Нощта били скарани. О, нищо подобно! В небесното царство всички живеят в мир и обич. На небето живеят и едни странни същества, приличащи на хората. Но са много по-красиви от тях. Наричат се амейли. Те са необикновено красиви девойки с прекрасни, сини като небето очи и черни като нощта коси. Всяка крие в сърцето си по едно от хилядите небесни вълшебства.

Ето какво се случило преди хиляди години. И тогава както сега на небето живеели чудни амейли. Най-малката от тях била най-красива. Вълшебството, което криела в сърцето си, било любовта. Тя можела да обича необикновено силно - повече от всички свои сестри. Трябва да знаем, че амейлите нямат право да се показват денем на небето. И затова още щом слънцето открехнело вратите на палата си, те бързали да се приберат по домовете си, направени от облаци. А малката амейла мечтаела да види земята денем. Тя често възсядала вечер някое малко бяло облаче и се понасяла над смълчания град. Играела си със звездите. Галела ги с пръсти, а те й се усмихвали. Гледала как изгасват долу светлинка след светлинка, но тъй като никога не била виждала къщи с прозорци, мислела, че това са някакви странни звезди, както горе при нея. Но защо тези звезди угасвали, щом настъпел късен час, тя, колкото и да се мъчела, не можела да си обясни. Често от земята виждали нейната фигура, но си мислели, че това е сянка на облак. Те съвсем не подозирали, че там горе лети една прекрасна небесна амейла и сините й очи галят с топъл блясък очертанията на тъмния град. Така минали много години. Малката амейла пораснала и станала още по-красива. От ден на ден тя ставала вес по-тъжна. О, как желаела поне за миг да зърне денем земята. Поне за миг! И веднъж тя не могла да се стърпи. С разтреперани ръце взела ключа и предпазливо отключила вратичката на облачния си дом. Отвън я блъснала ярка светлина. В първия миг малката амейла нищо не видяла, а когато очите й привикнали, остнала замаяна от красотата, която се откривала пред очите й. Ниско долу шумели гори, с бисерен звън тичали реки, някакви същества, облечени в пъстри дрехи, бързали нанякъде. «О, колко е хубаво на Земята!» — възкликнала небесната девойка. И пленена от земния свят, тя, без да мисли за нищо друго, се качила на бялото си облаче, сгушила се така, че да не се вижда, и му заповядала да я пусне долу на земята. Понесла се в чудното си столче надолу. И след няколко часа се приземила в една чудна гора. О, колко щастлива била тя. Никога в небесното царство не била виждала такива чудни реки, такава буйна зеленина. Малката амейла обикнала земния свят с чистотата на прекрасното си сърце. Но най-много обикнала едно малко сърне, което първо я посрещнало в гората. Цял ден тя милвала гладката му козина, а то я гледало с влажните си очички. Когато над земята се усмихнала Нощта, чудното момиче се сетило, че трябва да отплува пак горе, но всичко тук така го привличало, че то се решило да остане една нощ в гората. И малката амейла обгърнала с нежни ръце топлото телце на сърнето и останала да бди. Така я заварили първите слънчеви лъчи. Те й донесли много болка. Девойката трябвало да се сбогува и да отлети горе. Но тъкмо възседнала облачето си, и чула тихи стъпки. Зад близкия храст се снишавало някакво същество. Амейлата не знаела, че това е човек. Той държал в ръцете си нещо лъскаво и дебнел сърнето, застанало на поляната. И в същия миг сянка преминала над сърцето на чудната девойка. Тя успяла да отскочи пред сърнето точно в момента когато се разнесъл страшен гръм. «О, сбогом, чудно момиче!» — шепнел вятърът. «Сбогом, сбогом» — нашепвали тихо дърветата. «Сбогом!» — звъняла реката. Но чудно - тялото на малката амейла в миг станало леко като въздух и се понесло нагоре. И от тогава една от чудните амейли липсвала, но преди да сипне зората, там горе блести една чудна звезда. Наричат я Зорница. И никой не знае, дори небесните жители, че това е оная прекрасна малка амейла, която в името на голямата си прекрасна любов ще остане да живее в безкрайността с блясъка на светла звезда.