Самосуд

У прихожій щось загуркотіло. Теща здригнулась, міцно стискаючи у руці
потельню і, завмерла.
- Зятьок приперся, - здогадалась вона.
- Де днювальний? – почувся п’яний  голос зятя, - чому нема порядку в
казармі?
- Це Мирослав? – схвильовано запитала Оксана.
- Так, твій Буйнослав  з’явився, - уїдливо промовила доньці мати й
додала, - готуйся до бою.
- Чому не чую доповіді, - заволав Мирослав.
Розглядаючи у трюмо своє віддзеркалення, він уявляв себе ротним
командиром. Потім, хитаючись, зробив кілька кроків від дзеркала, зазирнув
у кімнату.
- Рядовий Ксюшо, - звернувся до дружини, - як зустрічаєте старшого по
званію?..
- Я тут, Славчику, - тремтячим голосом відповіла молода жінка,
виходячи з кухні, - поспішала приготувати для тебе вечерю.
- Це добре! – зрадів Мирослав, - продовжуючи грати роль ротного
командира.
Помітивши пляму на халаті дружини, він суворо запитав.
- Коли останній раз прали форму? Я питаю! Відповідайте ж, рядовий
Оксано!
Він не чекав на відповідь, а лише ставив запитання, насолоджуючись своєю
грою. Інколи граючи, у думках жалкував про той час, коли не став
офіцером. Падав у крісло, заплющував очі і у напівсонному стані
продовжував командувати.
Можливо в училищі і зробили б з нього справжнього командира, але бійка,
яку він вчинив на першому курсі, спалила його мрію, а потім довелось
проходити службу в армії звичайним рядовим вояком.
- Славо! – спробувала щось сказати чоловікові Оксана, - Славуня…
- Де сержант? – зупинив дружину Мирослав і почав звинувачувати
тещу, - до яких пір, - продовжував він, - тут буде панувати дідівщина?
Хитаючись, Мирослав помітно підвищував голос.
- Та я, - репетував роздратований чоловік.
- Як ти можеш так про мою маму?..
- Та й що, танк у спідниці, стегно слоняче!..
- А ти? – не витримала дружина, - орел з свинячим пір’ям!
- Це у мене свиняче пір’я?..

Він штовхнув дружину в плече і несподівано опинився на підлозі.
То була впевнена рука тещі, яка після удару по голові з войовничим
поглядом кинула сковорідку на груди зятю.
- Доню, не марнуй час, - сказала вона, - негайно телефонуй
дільничному.
Рука Оксани тремтіла, але ж молода жінка справно виконувала наказ
матері.
- Миколо Миколайовичу, - жалібно звернулась вона до міліціянта, -
приїжджайте швидше, будь ласка… Мирослав знову…
Минуло трохи більше десяти хвилин, як страж порядку забрав злодюжку.
- Ну що ж, Мокренко, - звернувся до Мирослава дільничний, - на
прохання і умовляння ти не реагуєш, доведеться за скоєне відповідати…
П’ятнадцять діб були тяжким випробуванням для молодого чоловіка. Йому
хотілося почути ласкаві слова Оксани, покуштувати улюблених вареників,
які дружина робила значно смачнішими, ніж її мама. Та й інші страви теж
дуже подобались невдячному гурману.
Мирослав каявся, обіцяв собі не пити, знайти якесь заняття, щоб відволікло
його від дурниць. Але згадуючи важку руку тещі, зітхав і перераховував
гіркі дні заточення. За півмісяця він схуд. Образа колючкою сиділа в ньому і
не давала спокою. Він згоден був пробачити Оксану, але ж теща…
- Як бути з цім супостатом у спідниці? – запитував він себе, - називала
мене Наполеоном, маніяком з вадами садиста.
Теща дійсно не відчувала до зятя теплих почуттів.
- Я цьому Бонапарту, - казала вона, - швидко знайду острів Святої
Олени.
Підігріте образами серце, палало помстою, яка дозріла і чекала на
реалізацію. Після півмісячної розлуки, замість привітання з грудей
Мирослава вихопилось: „Шановні жінки, за скоєне вам доведеться відсидіти
п'ятнадцять діб”.
І, брутально підхопивши під руки дружину і тещу, силоміць заштовхав їх у
погріб.
- Їжа і світло там є, не помруть…
Першу добу ув’язнені мовчали, не маючи бажання говорити з кривдником,
але ж Мирослав і не думав змінювати сценарій. Він відчиняв погріб і
наполегливо вимагав називати прізвища. Потім, наче співчуваючи,
запитував за що сидять. І не чекаючи на відповідь, зачиняв погріб, а через
деякий час поновлював процедуру.
- Що, я тобі потельнею пам'ять відгепала? – спитала теща, - вже
прізвищ не пам’ятаєш?
Не звертаючи уваги на уїдливі репліки, він продовжував чинити
„правосуддя”.
- Ваше прізвище, громадянко, - сухо-протокольно запитав Мирослав.
- Мокренко, - боязко відповіла дружина.
- Мокренко! – з підробним піднесенням повторив „суддя”, - співчуваю,
але відвідувачів не було і передач також.
І знову то відчинявся, то зачинявся погріб, нагадуючи процедуру в камері
попереднього утримання.
Семиденна відсутність жінок занепокоїла сусідів, які звернулися з
запитаннями до Мирослава.
- Вони поїхали на курорт, - відповів односельцям приймак, - чули про
такий санаторій – „Матері і дитини”?
У селі давно звикли до вибриків Мирослава і відчули біду.
- Треба повідомити в міліцію, - вирішили гуртом сусіди.
Микола Миколайович з’явився , як завжди вчасно. Ув’язнених було
звільнено, а кривдника заарештовано. На очах у всіх мешканців села
міліціянт вів новоспеченого Лінча.
- Ти що це, Мирославе, накоїв? – заговорив з ним дільничний, - хто тобі
дозволив?.. І скільки ж ти збирався їх там утримувати?..
- Відсиділи сім діб, - без усякого бажання відповів хлопець, - а повинні
були – п'ятнадцять…
- Те що не досиділи, не переймайся, - своєрідно заспокоїв дільничний, -
вісім діб досидиш за них ти, я гарантую.


Рецензии
І таке в житті буває. Твір сподобався. За правилом бумерангу диктатор Мирослав отримав на горіхи.

Вера Бондаренко 4   13.09.2018 22:03     Заявить о нарушении
І не тільки на горіхи...
Дякую, Віруня!

Ладомир Михайлов   13.09.2018 22:06   Заявить о нарушении
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.