iкона

Він їй каже: “ти мала бути іконою! нащо ти оживала і все псувала?”
А вона вже не знає, в чім переконують білокрилі листи, що зім’яті, мов покривала.
Він їй каже: “мої молитви, ти ж могла не слухати! і не треба мені дорікати! ти ми-ро-то-чиш?”
А вона відтирає скривавлені ноги плащем малюнковим, і не знає, куди їй подіти ті кляті очі.
Він їй каже: “ти досі не віриш? авжеж, я іграшка!” – і іде цілуватися, щойно завершив речення.
А вона просто хоче, щоб звук притлумили – виключно щоб не слухати солод пояснень його довершених.
Він їй каже: “та ти заскладна, ти дитина! вистачить! подивися на себе! на бога! та ким ти стала?”
А вона притискає хреста до грудей, що випече весь цей жах, що роз’ятреним змієм стискає стан їй.
І вона не розкаже йому, що коли соборами розлітається музика, що промовляє світлом –
то вона у дзвіниці, давно в німоті зруйнованій, поливає барвінок, що виріс в його молитві.
І вона не розкаже іржавим цвяхам в підрамнику, що вони надто сильно цілують її долоні,
бо вона лиш ікона, що має тримати зранене у захованій усмішці від співчуття сторонніх.