Побажання тепло кави

М.Н.
Тихіше, стій, нічого не кажи
Просто стій стовпом
Я тільки тут для того, аби збирати образи і пам’ять
Зібрати все що зможу, і забитись тривожним сном
***
Знову. Знову в сон, тривалий і бентежний
Де в котрий раз під ногами в мене тільки дерев’яний пліт
Серед хвиль кольору вина
Я вкотре просинаюсь, а по обличчю піт
***
Ти поставиш резонне питання, шматок раціонального зерна
Ти спитаєш – «Нащо знати це мені?»
Невпевнений. Як і в тому, що в мене під ногами земля
А не небосхил, що скине мене, наче прожиті дні
***
Кажу я це, аби хоч щось подарувати тобі
Бо світ тільки тим мене і нагородив  – дурна словесність
Люблю слова зате, що вони абстрактні і інколи порожні
Для цілого світобуття можна створити певну місткість
***
Пречудовий подарунок, розваж сама
Слова можна забути, спалити, розірвати
Або носити з собою до скону життя
Принаймні, ти ніколи не залишишся німа
***
Я заговорився знову. Безодня черепа людського
Часу мало, а тобі ще треба чогось побажати
Блідих прозорів ранків, теплої кави, чогось такого
На пітьму кутів ніколи не зважати
***
Я все сказав, нічого не забув, напевно
Твої тонкі руки перетворюються на срібні струни
Грай на них впевнено і натхненно
Щоб мені від болю зводило груди
***
Ось це і все, тріщать мостини від кроків
Проте замковій шпарині не час іржавіти
Я буду пхати зорі в кармани ще тисячі років
До зустрічі. Мені вже час іти, вирощувати квіти

Липень 2015 р.