серпень

Таке тужаве відчуття кінця:
Бо пізній серпень – як любов оця,
(тулив до серця – ніжну та вільшану),
Бо ці ґрунти прогіркли без води
І капища вкраїнські – городи –
Димлять у небо, богові на шану.

Ця тиша надвечірня геть ламка,
Цей дим облудний – де твоя рука?
Де дім старенький, у якому тінь я?
А цвіркуни цвіркочуть – аж кричать
Між тих гірких (багато їх) багать
За день до смерті, як до воскресіння.

Так буцім світ закінчиться – і все,
Так буцім нас усіх не пронесе,
Такий той серпень-серпик… Чи ж полину…?
Бо вже й сама прогіркла, як полин,
Світ клином не зійшовся (з клена клин),
А ще сопілка з клена (чи з калини).

І сад важкий ще – яблука в саду,
Ще сік пульсує, чуючи біду:
Мороз_війну_і що там ще по тому?
…а цвіркуни, як оглашенні, мов,
Полин прогірклий чи моя любов,
Що хоче знову замість крапки – кому,

Кому казати – чашу відведи?
Гіркі дими, і голі городи,
І все мина, хоч як не ворожити…
Кого просити, щоб усе збулось?
Щоб молоде життя поміж колоссь,
А колоски із жита, аби жити?