Максим Рыльский. Шопен

Шопена вальс...Кто ж не играл его
И кто не слушал? И на чьих устах
Улыбка не мелькала прихотливо,
И в чьих глазах не заблестела искра
Полулюбви, а может, полугрусти
От звуков тех кокетливо-капризных,
Печальных, словно вечер золотой,
И страстных, словно поцелуй влюблённых.

Шопена вальс...И я его играл
В тот вечер, неумело, дилетантски,
Но гость мой похвалил меня за то,
Что неумение "достигло идеала",
Как вальс божественный...
Он даль серебряную мне открыл
В тот час моей усталости вечерней,
Когда сошедшая на сердце нежность
Не хочет жёстких линий, острых красок,
Но где-то прячет пламенные страсти,
Мечту, и силу, как земля скрывает
Победное восстание травы.

И по снегам, в седую неизвестность,
Узорчатые уплывают сани,
А в них, как солнце, взгляд из-под ресниц.
Лукавый иль печальный? - кто ответит?
Горячий иль холодный? - кто поймёт?
Последняя иль первая улыбка?
Но - счастье! Счастье! Руки простираю.
Морозный снег летит из-под копыт.
И вороньё взметнулось вдоль дороги.

И тянется пустыня предо мной.
Седлать коня! В погоню, да быстрее!
И - счастье! Счастье! К гриве я приник,
И в тёплые бока вдавил я шпоры -
И снова вижу то лицо, что еле
Выглядывает из мехов...И что мне?
Неужто слёзы на её глазах?
То слёзы радости - кто это скажет?
То слёзы грусти -  кто ответит мне?

А вечер жжёт те окна, что напротив,
А тучу алым жаром пронизало,
А синий лес просвечен весь огнём.
А ветер ветки клонит и поёт
В ушах моих...О счастье! О любовь!
И - безнадежность! Пане Фредерик,

Я знаю, что ни ветра, ни саней,
И  ни коня нет в дивном вашем вальсе,
Что это всё - фантазия моя.
Ну что ж...Пускай вам Польша, иль Жорж Санд,
Любовницы - и обе так жестоки -
Навеяли тех нежных звуков вихри -
И что из этого? Сегодня я
Люблю свой сон и вас люблю за это,
Причудливый, изящный музыкант...

                Шопен

Шопена вальс...Ну хто ж не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетно- своєвільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчений цілунок?

Шопена вальс, пробреньканий невміло
На піаніно, що, мовляв поет,
У неладі "достигло идеала".
О! даль яку він срібну відслонив
Мені в цей час вечірньої утоми,
Коли шукає злагідніле серце
Ласкавих ліній і негострих фарб,
А десь ховає і жагу і пристрасть,
І мрію, й силу, як земля ховає
Непереборні парості трави...

В сніги, у сиву сніжну невідомість,
Мережані, оздобні линуть сани,
І в них, як сонце,блиснув із-під вій
Лукавий чи журливий - хто вгадає? -
Гарячий чи холодний - хто збагне? -
Останній, може, може, перший усміх.
Це щастя! Щастя! Руки простягаю.
Б"є сніг із-під холодних копитів,
Метулось гайвороння край дороги.

І простяглась пустиня навкруги.
Сідлать коня! Гей, у погоню швидше!
Це щастя! Щастя! - Я приліг до гриви,
Я втис у теплі боки остроги -
І знову бачу те лице, що ледве
Із хутра виглядає...Що мені?
Невже то сльози на її очах?
То сльози радості - хто теє скаже?
То сльози смутку - хто те розгада?

А вечір палить вікна незнайомі,
А синя хмара жаром пройнялася,
А синій ліс просвічує огнем,
А вітер віти клонить і співає
Мені в ушах...Це щастя! Це любов!
Це безнадія! Пане Фредеріку,

Я знаю, що ні вітру, ні саней,
Ані коня немає в вашім вальсі,
Що все це -  тільки вигадка моя.
Проте...нехай вам Польща, чи Жорж Занд,
Коханки дві, однаково жорстокі, -
Навіяли той ніжний вихор звуків, -
Ну й що потому? А сьогодні я
Люблю свій сон і вас люблю за нього,
Примхливий худорлявий музиканте...