Почуття

Рвала на дрібні шматки земну поверхню, змітала все на своєму розтоптаному шляху, без жалю і винуватого озирання назад,  - розлючена Істерія. Від її просування вперед по спустошених, хаотично закиданих брудом вулицях, спалахувало вогнище Зради, язики якого сягали неба і заставляли його ридати кров’яним дощем, проте знесиленим і марним.
Аж тут, намагаючись додати червоної кульмінації в таку створену критичну ситуацію, вибігла боса, з потрісканими п’ятами, в щілинах яких позастрягало каміння, -  божевільно-весела Ненависть. Вона несла тяжке коромисло з повними відрами, від їх вмісту аж прогиналася, і здавалося, що вона пересувалась маленькими швидкими кроками трохи навприсядки. Тому все, що донесла і не розгубила по дорозі, Ненависть підливала олії в вогонь Зради. Пусті відра вона наповнювала знову і так весь процес набував замкнутого циклу.
Боги не знали, що коїться зі світом. Його розривало на шматки, а до самого Олімпу долинав запах диму, в якому ще тліло знесилене і вбите Істерією невинне Почуття. Тому єдиним виходом вони побачили спустити з небес те, що так старанно від всіх приховували і оберігали під кришталевим склом і чотирма замками. Ця єдина надія-спаситель – Кохання.
Воно спустилось в самісінький центр землі, взяло голку з червоною шовковою ниткою і почало зшивати все до купи, намагаючись надати першостворену ідеальну форму, округлити гострі виступи і якомога щільніше класти шви, щоб не тріщало і земна поверхня знову стала міцна і надійна.
Все: робота зроблена, місія виконана. Кохання навело безперечний порядок і помило руки в щойно очищеному молодому струмочку і повернулось назад – до богів.
…А десь там на землі, у куточку, не помічене Коханням, гралось-каталось на гойдалці дитя-Нерви. Повільно-невимушено, бо мале ще. І злякались боги, що подорослішавши, своїми змужнілими коливаннями розхитає землю, яка знову затріщить по швам і дасть свіжі тріщини