Павутина

На дерев’яній, збитій до купи вже давно заржавілими цвяхами, гойдалці з облущеною фарбою, не катаючись, просто легенько похитуючись, сиділо Вчорашнє Бабине Літо. З ледь помітною іронією в виразі обличчя і замріяно-самотньою посмішкою, воно повністю і цілком погрузилось в гущавину своїх сивих думок і мугикало під конопатий ніс стару, як світ, пісню, що день потому почуло з радіоприймача на станції «Ретро.FM». Ситцева квітаста сукня Бабиного Літа вже давно втратила свій червневий колорит, проте з кожним дотиком вітру вона оживала, і кожна складка забувалась-розчинялась в відомому лише їй таємному танці. Це надавало вицвівшому, дешевому вбранню особливого шарму, ностальгії.
Бабине Літо не набирало темпу, тому що боялося порушити гармонійну організацію своєї клопіткої роботи. Воно ретельно і дбайливо в’язало прозору сонячну одежину для Осені з клубка павутини, що замовила її лише, як врочисте, майже одноразове вбрання на короткий, тижневий сезон, на період згадки-прощання смертних людей про вічне, світле Літо…