Розпинають, неначе потвору
Тіло мами, дружини, сестри,
Доні… Слинять пожадливо шльондру
Величаві, достойні мужі…
Розпинають в думках і словами
Легковірність, наївність надій…
Рідні риси, близькі до нестями,
Розпинають у нетрях повій…
Розпинають чужих, незнайомих,
Роздягають, стікаючи в хіть…
Скільки вас, мужніх, сильних, свідомих,
Ладних плем’я жіноче ганьбить?
Розпинають щомиті, щоденно
Чистоту ненароджених мрій…
Ненаситно ґвалтують, буденно,
Образ долі, допоки живий…
Розпинають життя, розпинають,
Ласо мацають зболену плоть,
А між тим в глибині відчувають –
Є таке, що несила збороть…
Розпинають своє сокровенне,
Непідвладне блюзнірству, ганьбі…
Жити? Вмерти? Так, тіло роздерте,
Але ж Небо, живе у Душі…
30.07.2016
Розпинають, неначе потвору
© Copyright: Катерина Жебровська, 2016
Свидетельство о публикации №116073008116
Свидетельство о публикации №116073008116
Рецензии