ялинкове

очікуєш, що прийдуть всі гуртом – з гітарою, із зашморгом, з люстерком –
і вистрелять, відспівувати кров останню будуть весело, не в церкві!
що в світлі, зачаклованому в снах всіх тих, хто вже прокинувся далеко, 
ялинки не утворюють хреста, а небо бережуть, аби лелеки
несли на землю чудо самоти, народжене у крику і у болі,
що житиме, аж поки всі святі не винесуть – у пекло чи на волю.
і там не стугонітиме ніщо, бо має ж бути хоч якась відміна
між пройденим у зашморгу з хрестом і небом, де веселки лиш ходили,
скресали, знову падали, в дощі топили невимовний – боже – відчай,
розписували сонце самоти, мов крашанку, що в битвах покалічать.

… лушпиння тіней ходить по землі, шукаючи якусь невтомну ноту,
яку не те щоб грати не змогли, а просто забували всі, що потім
стикалися з відлунням німоти у дзеркалі, що у житті застигло.
і молишся, щоб камінь долетів – й розбив на швидкоплинні співи кригу.