Ш. Бодлер 3

                ПАДАЛЬ


«Вы помните ли то, что видели мы летом?
 Мой ангел, помните ли вы...»

Чи пам'ятаєте ви те, що бачили ми влітку?
  Мій ангел, чи забули ви
коняку дохлу ту під білим і яскравим світлом,
  серед іржавої трави?

Напівзотліла, розкидавши ноги,
  вона, без сорому, подібно дівці тій,
базарній, в небо животом лежала близ дороги,
  смердючий виділяла гній.

І сонце гниль палило з небосхилу,
  останки щоб спалити всі дотла,
і те, що  об'єднала у одне Господня сила,
  роз'єднаним Природа прийняла.

І в небо шкірились уже шматки скелета,
  як квіти величезні. Там
від смороду на лузі, в пеклі запашному літа,
  не стало ледве дурно вам.

І поспішала на бенкет,  дзижчала хмара-черга, -
  всі мухи, що над грудою мерзенною вились,
і в череві повзли і копошились черви,
  як чорний соковитий слиз.

І все це рухалось, здіймалося, блищало і летіло,
  як, начебто, хтось раптом оживив його,
зростало й множилось жахливе тіло,
  дихання повне смутного.

І світ цей струменів весь таємничим звуком,
  як вітер, як біжучий вал,
немов сіяч підносив плавно руки
  над нивою і зерна розвівав.

Хиткий той хаос був без форм і ліній,
  як перший нарис, як багно,
де згляд художника провидить стан богині,
  готовий вже лягти на полотно.

Через кущі на нас, худа і вся в корості, в праху,
  косила сука злий білок,
й вичікувала мить, урвати щоб від костомахи
  і ласий зжерти свій шматок.

Але згадайте, -  ви так само, виливаючи заразу,
  ви трупом ляжете гнилим,
ви, сонце для очей моїх, ви, зірка віршомаза,
  ви, мій осяйний серафим.

І вас, красуня, вас торкнеться тління,
  і ви згниєте до кісток, пішовши в світ тіней,
одягнена в скорботні квіти, під моління,
  здобуток гробових гостей.

Скажіть же черв'якам, коли почнуть, цілую-
  чи, вас пожирати у пітьмі сирій,
що вашої краси - навіки збережу я
  і форму, і безсмертний стрій.