зi стенографii чайок

Спочатку ти всміхаєшся дороговказу, а потім починаєш дихати і писати.

~..~
зі стенографії чайок





24 червня о 9:03 •

Є такі дерева, що розмовляють листям. Певно, всі дерева розмовляють листям, але лише деякі дозволяють це побачити. Срібно розмовляють. Листя в них срібне, розмова – шовкова. Срібний шепіт.

Так гарно.

Взагалі, коли дивишся на всі пагорби. Поля, що хвилясті, мов море. Соковиті стежини. Розумієш, що то так прекрасно – торкатися поглядом. Так прекрасно – вбирати. І так хочеться летіти над усіма цими вигинами, впадинами, смугами. Все-таки любов більше людини. Чи наших уявлень про неї.

#коли_ти_їдеш_дивишся_у_вікно_і_не_можеш_не_писати

25 червня о 13:49 •

Тільки в морі відчуваєш себе цілковито вільною. Абсолютно щасливою. Тільки в морі можливі дива: тіло стає легесеньким, ти відриваєшся від землі і пливеш (а може, летиш). Навіть думаєш: кому спало на думку вийти з води заради примарної еволюції. Уявляєш, як щасливо було би жити у воді. Плавати, пірнати, торкатися одне одного плавниками, спинами, хвостами. Плескатися в сонячних доріжках. Говорити як дельфіни. Вилітати з глибини і летіти як кити. Шкарябати брюхо рифами і вчити дітей, яка водорість їстівна, а яка – не дуже.
Читати книжки в прозорих палітурках, що захищають від солі. Писати ніжно-блакитною рідиною. Хоча навіть у воді хтось придумав би війни і поживу, придумав щось жахливе, підірвав би рифи і скелі – і морів не стало би. Тож з людською природою краще на землі. Аби тільки вберегти море. Чи душу.

25 червня о 17:11 •

Коли ти йдеш у бік моря на Океан –  і з'являється Вітер. Твій, київський вітер.
Ти розумієш, що так любиш це літо.
Сонячний проміжок часу, що не зупиняється, а триває, дихає і живе. І ти живеш у ньому, рухаєшся, дихаєш і летиш, немов у струмені. Світла.

26 червня о 15:36 •

Сидиш в сутінку, аж поки тебе не знаходить сонце. І торкається тільки коліна, а тобі несподівано пече. А ти ж думала, вже не пектиме. Але, на щастя, ти не в Києві. І можна сидіти в вологих окулярах – і ніхто тебе нічого не питатиме. І можна говорити з деревами навпроти тебе, бо вони ніколи нікому не будуть переповідати твої думки. Власне, ти маєш глибоко заховати власні думки. Хоча то й зайве, бо ніхто їх не шукатиме. А опіки все одно непомітні. Тому ти сидиш на сонці, най випече все сильніше, і дивишся на фонтан, наче благаючи про допомогу. Фонтан грайливий і не солоний. Можна довго дивитися.

Повз тебе проходить дівчинка з кулькою angry bird і свистить. Серйозна така. Хочеться, щоби вона була завжди такою. Серйозно-щасливою. І без окулярів

26 червня о 23:23 •

Дерева – то щось прекрасне.
Стоять, дихають.
Високі. Не торкнешся.

Парк Шевченка в Одесі нагадує рай. Широкі алеї, дорога до моря, дерева. Сонце, заблукане в стежках. Зачепилося за зелене листя і струменить.

Ад – то натюрморти. Боюся натюрмортів – воскових, цупких на доторк. Вони наче мумії життя.

Подумала, що іноді смерть дуже схожа на життя, і навпаки. Смерть змушує нас поспішати, нашіптує на вухо дати з пухкого записничка: ''виконав? певен?'' Викреслює дні, жадібно пильнує ночі (аякже, її буде найочікуваніша і найдовша), огорта невідворотною турботою, що солодко пахне формаліном.

Життя як малюк, що починає ходити. Заплуталося промінням у листі, набавилося з вітром і заснуло, а тепер рівно дихає і світиться зсередини. Так чисто.

28 червня о 1:02 •

Нові міста не дають тобі нічого, крім тебе самої. Не нової, не колишньої. Справжньої. І коли ти йдеш широкою алеєю – розумієш, що то твій шлях. Не оминеш. І коли ти тримаєшся поглядом за дерева – розумієш, що то твоє небо. Не врониш. І коли ти слухаєш море – розумієш, що то твоє море. Не виженеш із серця. І нехай проливається море, проривається небо, зроста тиша. Нехай буде важко, солоно чи зламано. Гілка відросте, аби було коріння. Сіль висохне, аби не щезло море. Небо впаде на плечі, аби тільки було для кого тримати. От і все.
#атлантичне_життя_таке_прекрасне


~..~


А потім ти вертаєш до міста, що проросло в тобі колючкою. Як і ти в ньому.
І падаєш на першій бруківці.

І нехай перехожі сміються, копіюють твій стиль чи намагаються тебе упіймати. На слові, щоби ще болісніше перевірити. Твоє місто знає, що його не люблять. Просто використовують слово Київ. Певно, йому теж боляче. Та нічого. Живе.

І ти вже не боїшся жодних перевірок. В тебе є Київ.
Вічний і зелений.

Ви пережили разом розлуки. Пережили кров і смерть. Пережили вижиття, коли нестерпно ходити вулицями, де вбивали. Ви навчилися вити на місяць так тихо, щоби не розбудити найменше дитинча каштану. Ви навчилися мовчати так, що стає світанково – і починають лунати дзвони. Ви навчили.. Невже брехати… І не навчилися сприймати ці брехні.

Та ніхто не знає, де серце Києва. Ніхто не знає, де твоє серце, мій милий.
І ніколи не дізнається.

Поки ти не зрадила своє місто, поки воно не зрадило тебе.
Найважчі світанки вартують того, щоби їх бачити.