Посвята

Серед хати дівчинонька
Тужить і ридає,
Та до образів рученьки
Білі простягає.

-За що ж маю таку кару,
Чим я завинила?
Що, дитятко, так хотіла -
Мертве породила!

Боже! Тяжко мені було,
Дитинку  носити!
В голові  гуло, дзвеніло,
Тіло  все свербіло.

Дев’ять місяців отак
Очей не змикала.
Вже під серденьком моїм
Життя, вирувало.

А ця крихітка тендітна,
Ніби  лихо відчувала.
І теплом  свого  серденька,
Мені  душу  зігрівала.

Так,  боролися  обоє,
За  життя  хапались.
Але, мабуть, не судилось,
Ти - сирій  землі  дісталась.

Ну а  милий , мій,  коханий,
З  вечора до  ранку.
За комп’ютером сидів
Та  шукав собі коханку.

Не  потрібні йому стали
Ні сім’я, ні діти.
На  умі, лише  кохання,
Є  чому радіти!

До лікарні не ходив,
Бракувало  часу.
Й до дитинки, як  ховали,
Не прийшов ні  разу.

Хіба  можна? Боже, милий!
Отаке  простити?
З  волоцюгою у  домі
Я повинна  жити?

Ні! Не хочу!
Я такого, чоловіка  мати!
Краще ,вже  самій, на світі,
Вік  свій  доживати!


4 липня 2016р.