…я не зазіхаю на твою самотність,
як сон, що усе одно закінчується разом із болем…
у спокій нездоланий вростає скромність,
усі найніжніші почуття перевтілюються у слово…
в обіймах пам’яті твоєї мовчу про час, й одразу
напівсвідомо шаленію від квітневого вбрання,
що поспішає на побачення з коханими… якраз
в ту саму мить, коли мовчання віддзеркалює життя
усе одно стається осінь з нами випадкова –
пора не вгаданих оман встеляє шлях туманом,
і ділить Доля нас не береги подій без слова,
що буде, коли нас не стане?.. не відомо!..
того й болять постійно збайдужілі кроки,
повітря нам бракує, і задуха у зів’ялій тиші
розлилася, лишилася отрута в крові
радіти нічому, і повертатися у вчора ні з чим
до нічого знову…
нiчого...
© Copyright: Виктор Сурженко, 2016
Свидетельство о публикации №116070501127
Свидетельство о публикации №116070501127
Рецензии