Берег

В русі повік.
В океанських глибинах.
В сонячних шансах на вітер з пустель.
Де?!
Підкажи, де нарешті загинув
мій заржавілий від сліз корабель?..
Клаптики моря в прозорих затоках
вічно гнівили місцевих богів
тишею в зроблених відчаєм кроках
з скелі, де Він народився і жив.
Стогне...
Ти чуєш, як стогне невдаха?..
Білий на білому.
Рухи з пітьми.
Хоче пірнути в життя, бідолаха...
Марно!
Там знову чекаємо ми...
Збуджені зранку реальним коханням,
вічним, здавалось, як світло з небес,
вперше полюєм на подих останній
Того, хто в прикрості яблука щез.
Сивий від віку, людей і розплати,
крає цей світ за весну навесні...
Знаєш, мене вже не треба шукати
в натяках віри, що вірі тісні.
Знову схилився...
І рветься волосся
з півдня на північ, до свого тепла.
Так, стати небом мені не вдалося...
Так, і вона не до мене пішла...
Може тому я згораю у кризі
славних іроній чужого Отця?..
Може не з тим перетнувся у Книзі
твого Початку і мого Кінця?..
Може і час мій безглуздо доплинув
мітки, де душу візьме журавель?..
Нащо?!!
Ну нащо тоді я покинув
мій заржавілий від сліз корабель...