***

О батьківщино! Я тебе любила,
За тебе віддала своє життя,
У озері огненному горіла,
Та ти не чула зойка каяття.
В останню мить Пророк:
                «Та ти свята!»
«Не зрадила, не мстила, не убила!»
«Солома піді мною вже горіла,
І відкривались до Небес врата».
«Хрест, дайте в руки хрест!» –
                волало серце,
«Мені так легше буде помирать,
Воно все чує і ще дужче б’ється,
А попіл вітер починає розкидать.
Кого спалили? Відьму чи людину?
Кому потрібні всі мої жалі?
Хто візьме на себе за це провину?
Ченці лукаві а чи королі?
Вже й руки загорілись, хрест тримати
Так важко, він у полум’ї згорить,
А я хотіла б у ченців спитати:
«Яка ж із цього користь? Хочу жить!».
Від жару пересохли горло й губи,
Розчавлюється тіло на шматки»,
Закляк весь натовп від такої згуби,
Століттями розійдуться плітки:
«Чому, за що ви дівчину спалили?»
Вогонь торкнувсь волосся й голови,
А хтось кричить всім з усієї сили:
«Спали цю відьму, назавжди спали!»
Ну, от і все. Згоріла, тільки попіл
Роздмухав вітер по лякливій площині,
І начебто у душах вже є спокій,
І голуби  летять у вишині,
А чи душа змогла її зотліти?
Чи в небеса на суд свій подалась?
Все чорне й зле змогла перетерпіти
І дивиться, і дивиться на нас,
О Батьківщино милая, прости мене!
Прости за те, що я тебе любила,
А ти мене у вогняне кільце
На віки вічні молоду закрила.
А ті ченці без губ і без очей
Лиш мали руки – засоби для страти,
Вони у сутінках задушливих ночей
Могли лиш попіл на кострищі розгрібати,
Ніхто ніколи не побачив їх облич.
Історія всі імена їх стерла,
У розумі стривожених сторіч
Ця дівчина святая не померла.
Чи збереглись могили лютих псів?
Їх імена хтось написав на скелі?
У пеклі кожен з них віки горів,
І пам’ять загубилась у пустелі.
А ти не спалена, висока і струнка,
Ти із хрестом в руці й мечем встаєш на захист
Святої правди, що нам доріка,
І буде, як пшениця, жити й жатись!

17.02.2016 р.