Думи Кобзаря

Присів би, та стояти «винен»,
На схилах рідного Дніпра,
Бо бачу я вже всі забули,
Навіщо мати родила.
А Ви, згадайте, мої любі:
«Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було …»
Тепер ми стали холуями,
Чужую-чужду волю беремо,
Своїх дітей загнали в тину,
Занедбані лани, ліси,
І прославляємо країну,
     Якої позбавлені вони,
Якої ми вже лишені,
Як ще сказати, що я бачу,
Щоб не образити себе,
Я бачу, мною крутять,
Бісові-діти, хто як схоче,
Під які схочуть кольори,
А я один, я сірим каменем,
Стою у рідному краю,
І мушу я собі признатись,
Що жив я майже у раю!
Бо я любив її, далеку та свою,
Тепер вона ще далі стала,
«…Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує…»
А голозаді козаки,
Сховались у чужі кафтани,
І під’їдають за катами,
Те що накрали у ночі,
Та вірю я що день прийде,
І кров ворожа потече,
 «…І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай».
Ні, я, постою, на цим схилі,
Я, подивлюсь та дочекаюсь,
Коли забудете мене,
Це спокій буде для мене.
Для Вас, це буде - рай!