Сьогодні куштувала дивну страву,
Таку п'янку й солодку водночас,
А відчуття... ніби поринула у лаву,
З безліччю невпізнанних гримас.
І загналась глибоко у серце скалка,
Поставивши змарнілу душу на коліна,
Я ж мріяла про це давно, ще змалку,
А доти була на серці лиш одна руїна.
Мені ж не сниться, я тілом відчуваю,
Гарячі дотики, вологі спраглі губи...
О, Боже! Зараз лиш одного я бажаю,
Нехай час завмре, а він цілує і голубить.
І я залишусь у цій хвилині до кінця,
Ніжно помиратиму в твоїй неволі,
Все рівно що не скромно, не до лиця,
Кусатиму тобі губи майже до крові.
І нехай судять, кажуть про мораль,
Вчать себе поважати і все таке...
Та я не відмовлюсь від стиглих бажань,
Які змусили кохати і заділи за живе.
Тому, мабуть, пробачте за ці почуття,
Які виникли по вашому вкрай безглуздо,
Та які стали мені дорожчі чим саме життя,
Подарувавши теплий любовний згусток...
Спраглий поцiлунок
© Copyright: Марианна Медзинская, 2016
Свидетельство о публикации №116062406844
Свидетельство о публикации №116062406844
Рецензии