В. Стус. Ми вже твоi коханцi, смерте

С украинского

***
Мы все возлюбленные смерти,
и жизнь нам светит – сквозь туман.
Но всё ж возрадуйся теперь ты –
уже засеян лунный лан.
Струится  музыка багряно
с  вершин, и, слышно, на суку
кукушка плачет в горе пьяном,
разносит по лесу: «ку-ку».
Мы сока выпили берёзы,
из  речки выпили воды.
В корнях у яворов белёсых
хрустели таявшие льды,
свиди'на пламенела жаром,
грушанка прогребала снег,
струила дух земля над яром,
уже почуяв плодный грех.
И любо было на опушке,
упавши навзничь в мураву,
заснуть, примявши сон-траву,
как спит младенец на подушке.


Оригинал

***
Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
…блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: “ку-ку“.
Ми соку випили в берези,
ми в річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.