Хлопчики

               
Від горя почорніла Україна.
Екрани в рамках траурних. Війна.
З усіх надмірних цін існує лиш єдина,
своєю непомірністю страшна.

Біда завжди неправильна, не ждана.
У відповідь риданню недарма
нам хлопчики всміхаються з екрану.
Нам. Посмішками, вже яких нема.

Ті хлопчики, що не зійшли з дороги,
зробивши смертний і величний крок,
красиві, наче ангели і боги,
пішли на злеті в небеса, не в строк.

І не брешіть мені, що ніби час лікує.
Як жити далі тим, хто житиме, як жив,
хто взяв на плечі пам'яті вантаж не всує,
хто свічкою скорботи душу обпалив?

І все частіше грім прощального салюту,
тісна для плачу вся юдоль довкіл,
до краю вже доведена, до абсолюту
нічим не зцілювана біль.

Цим болем до жалоби Україна звана,
й здається траур світ весь обійма,
нам хлопчики всміхаються з екрану, -
серед загиблих не своїх дітей нема.


Рецензии